Глвав 25. Тіні за вітриною

Глвав 25. Тіні за вітриною

Дніпро, Україна

Недільний ранок пахнув кавою та новими надіями. Людмила й її донька Саша гуляли серед бутиків, обираючи плаття для шкільного свята. Саша радісно бігала між манекенами, приміряючи сукні, взуваючи туфлі на підборах і крутячись перед дзеркалом — її сміх лунав, як дзвіночки на сонці.

Людмила спостерігала, усміхалась, але в душі щось затіняло радість — тривожне передчуття. Коли Саша побігла в наступний магазин, на її телефон прийшов виклик. Це був Віктор — її наречений.

— Людо, прости… Я не зможу забрати вас сьогодні. Робота накрила з головою. Але… — його голос знизився до ніжного. — Наступного разу я поведу вас у ресторан. Я тебе люблю. Цілую.

Вона відповіла тихо, стримано. Але телефон в руці здався раптом важким. У голосі Віктора не було тріщин, але щось… не сходилося. Його бізнес ніколи не був таким непередбачуваним. І його поява в останній момент стала рідкістю.

Людмила стояла біля кабінки примірки, де Саша щасливо крутилася в новій сукні. І тоді сумнів зашепотів голосніше, ніж музика в магазині. Вона відкрила контакти. Натиснула номер Мирослави Віталіївни — її матері.

— Мамо… Привіт. Я не хочу панікувати, але… я не вірю Віктору. Він щось приховує. Можеш… допомогти?

Мирослава відповіла без паузи.

— Я чекала, коли ти сама це скажеш. Не хвилюйся. Якщо він щось приховує — я з’ясую. І зроблю це з задоволенням.

У просторому кабінеті, де стіни дихали книжковою мудрістю, Мирослава Віталіївна стояла біля вікна, задумливо тримаючи телефон у руках. Після розмови з Людмилою їй потрібен був не просто емоційний перепочинок — їй потрібна була порада. І тому, коли в дверях з’явився її чоловік, Володимир Іванович, вона одразу звернулась до нього.

— Володю, нам треба поговорити. Це стосується Люди… і Віктора, — сказала вона, сідаючи до столу й глянувши йому в очі.

Він підсунув крісло ближче, як завжди спокійний, уважний.

— Що трапилось?

— Вона підозрює, що він щось приховує. Я це відчула ще раніше — він став уникати зустрічей, відмовляється від планів, а сьогодні знову не приїхав до них, пославшись на «бізнес». Але Люда — моя донька, і я бачу, як вона внутрішньо стискається. Щось її не відпускає. І я боюсь, що вона знову закриє очі — як тоді, коли вірила у попереднє «кохання», яке її ледь не зламало.

Володимир Іванович нахилився вперед, уважно слухаючи.

— Тобто ти хочеш, щоб ми перевірили його?

— Я хочу бути впевнена, що він не грається. І якщо він справді щось приховує — я хочу знати що, перш ніж вона зробить помилку, яка може дорого коштувати.

Він обережно кивнув.

— Добре. Я зв’яжусь з людьми. Можливо, щось знайдемо через його компанію, фінанси, контакти. Але… ти сама знаєш, що як тільки ми почнемо — це може мати наслідки. І для Люди, і для нас.

Мирослава усміхнулась краєм губ.

— Я краще переживу її образу — ніж бачити, як вона терпить брехню.

Володимир Іванович узяв її руку.

— Тоді ми зробимо це. Спокійно, акуратно. І якщо він чистий — ми заспокоїмося. А якщо ні — збережемо нашу доньку.

Мирослава стиснула його руку у відповідь. Вечір у домі суддівської родини розпочинався не з келиха вина, а з рішень — як і завжди.

Володимир Іванович не звик діяти імпульсивно. Але цього разу — коли йшлося про безпеку доньки — він не вагався. Він найняв перевірених людей, тих, хто вмів слухати, бачити й мовчати. Один із них — Олег Соколов, колишній оперативник, сивий, мов попіл, у темній шляпі та окулярах, що ховали очі, які бачили більше, ніж варто.

Олег їхав на Maserati Quattroporte, плавно ковзаючи вулицями, тримаючи дистанцію за сріблястим BMW, у якому сидів Віктор Гарбузов — наречений Людмили. Олег знав: цей чоловік не той, ким здається. І сьогодні мав це підтвердити.

Віктор зупинився біля старого особняка. Олег припаркувався неподалік, активував прослуховування — мікрофон уже був закріплений на машині Колі. Той, знервований, зайшов у дім Ксенії Чернявської — жінки з холодним поглядом і отруйною усмішкою. У кімнаті вже сидів Мухаммед аль-Хадір, нахабний, самовпевнений, з тінню образи на принцесу Вікторію, яка колись забрала у нього Сафію.

Ксенія розгорнула план:

— Аміран вийшов з гри. Сибіл — врятована. Але ми ще можемо зіграти на слабкостях Вікторії та Емми. Ти, Віктор, маєш доступ. Ти — наречений Люди. Вона довіряє тобі.

Мухаммед усміхнувся:

— Аміран сам винен. Стратили його — і правильно. Сибіл? Вона була лише інструментом.

Коля, з тремтінням у голосі, відповів:

— Його не казнили. Це було фальшиве повідомлення. Насправді його тримають у підземеллі. Я дав вибір Амірану як вчинити правильно щоб врятовути кохану дружину але він зрадив її зробив неправильний вибір— і вона потрапила до польської в’язниці. Але її врятували сестри та брати. Вона принцеса Катару. Аміран — зник. І я не знаю, скільки ще зможу приховувати це від Люди.

Олег записав усе. Через годину запис був у руках Володимира Івановича. А ще через п’ятнадцять хвилин — у руках Мирослави Віталіївни.

Вона мовчки прослухала. Потім покликала Людмилу.

— Слухай. І не перебивай.

Запис лунав, мов удар. Людмила сиділа, бліда, мов сніг. Її руки тремтіли. Очі — повні сліз. Вона не могла повірити, що Коля, той, кого вона любила, був причетний до зради, до змови, до брехні.

— Я… я соромлюсь, мамо. І за себе, і за сестру Олену. Я не хотіла тебе слухати. Я думала, що ти просто не приймаєш його…

— Ти не винна, — сказала Мирослава. — Але тепер ти знаєш правду.

Квартира Віктора була напівтемною. Людмила увійшла, мов буря, її очі — холодні, як лід. Віктор підвівся, здивований її появою.

— Людо? Що сталося? — запитав він, намагаючись приховати тривогу.

— Я хочу почути правду. І не твою версію. Справжню.

— Про що ти? — він зробив крок до неї, намагаючись виглядати щиро. — Я нічого не приховую.