Глава 24. Мій білий тигр

Глава 24. Мій білий тигр

У присутності всієї родини Кейлі, Омар несподівано простягнув їй невеликий, але очевидно дорогоцінний подарунок — коробку, акуратно загорнуту в кілька шарів вишуканого подарункового паперу.

— Це для тебе, — промовив він тихо, з легким кивком, ніби говорив не тільки словами, а й поглядом.

Кейлі на мить заплющила очі, намагаючись втекти в думках від лавини запитань, яка, можливо, обрушиться, щойно вона відкриє коробку. Вона щиро молилася, аби всередині не виявилося чогось, що розкриє надто багато — про нього, про неї... про те, що між ними вже зародилось.

З завмиранням серця вона провела пальцями по кутах пакування, знімаючи обгортку шар за шаром. Малеча — її молодші братики та сестра й кузени — з цікавістю підбігли ближче, допомагаючи звільнити коробку від картонного футляра. Погляд Кейлі впав на різьблену дерев’яну скриньку. Темне, поліроване дерево виблискувало у світлі лампи, а візерунки на кришці нагадували мотиви зі стародавніх східних легенд.

— Відкрий, — прошепотів Омар, опускаючись поруч з нею на коліна. Його голос був тихим, але мав у собі щось особливе — наче містив цілу історію.

Кейлі нервово провела долонею по гладкій поверхні, ніби торкалась чогось живого. Обережно піднявши кришку, вона зазирнула всередину — й завмерла. Її погляд впав на маленькі оксамитові шухлядки, акуратно розміщені у п’ять рівнів. У кожній — по сорок згорнутих у кільце стрічок для волосся. Стрічки були з найрізноманітніших тканин — шовк, оксамит, бавовна, навіть парча, і кожна вирізнялася кольором та візерунком.

— Усі шухлядки знімні. Бачиш? — сказав Омар, обережно підіймаючи верхній рівень. — І жодна стрічка не повторюється. Вони з різних країн, зібрані для тебе.

— Омар… Я… — прошепотіла вона, не знаходячи слів.

Принцеса Вікторія, яка спостерігала за всім з легкою усмішкою, раптом весело прокоментувала:

— Ну, Омар точно знає, що ти любиш стрічки, Кейлі.

Кейлі підвела очі — спершу на Вікторію, потім на своїх рідних. Стефанія, її мачуха, здавалося, не побачила в цьому нічого особливого. Мабуть, їй здається, що різьблені скриньки з сотнями стрічок дарують усім дівчатам — промайнуло в голові Кейлі. Янніс, її батько, все ще дивився з насторогою, явно намагаючись розгадати наміри Омара. Але поруч із ним стояв Дем’ян — її хрещений та рідний дядько. Він глянув на Омара, і його напружений погляд поступово розвіявся.

На обличчі Дем’яна з’явилася ледь помітна, але щира усмішка.

— Що ж, Омар. Я бачу, ти справді добре знаєш нашу Кейлі. Мою хрещеницю. Вона дійсно обожнює стрічки.

І тут — новий спалах емоцій. Принцеса Вікторія ніжно торкнулась плеча Кейлі й вручила їй другу, витончену скриньку — вже золоту, оздоблену коштовностями й стрічками з вшитими камінцями.

— Ця — також для тебе. Відтепер ти — як рідна для мене. Адже Дем’ян дуже тебе цінує.

Кейлі не знала, що сказати. Ці подарунки були не просто речами — вони стали жестами, символами довіри й прийняття. Але в її душі вирувала буря: як пояснити Чжингу, що відбувається? І як зрозуміти, чого насправді хоче її серце?

Скринька все ще лежала на колінах у Кейлі. Вона розгублено проводила пальцем по одній зі стрічок — тонкій, шовковій, кольору вечірнього неба. Її думки розтікалися, мов вода між пальцями.

Кімната була наповнена м’яким світлом, що відбивався від стін, але в повітрі витала напруга. Принцеса Вікторія, уловивши настрій, з витонченістю королівської натури підвелася і з легкою усмішкою мовила:

— Залишимо їх наодинці, підемо.

Вона легким жестом попрохала решту — і вся родина, трохи розгублена, але слухняна, покинула кімнату. Останньою вийшла сама Вікторія, прикривши двері зі щигликом, який прозвучав для Кейлі гучніше, ніж слід.

Декілька хвилин панувала тиша, порушена лише приглушеним звуком годинника. Омар повільно протягнув руку й ніжно торкнувся її долоні. Вона здригнулася — не від несподіванки, а від сили цієї миті.

— Тобі сподобалось? — прошепотів він, ніби боявся розсипати її думки.

Кейлі поглянула в його очі. В ті сині, проникливі, спокійні очі, у яких відбивалося все — і Санторіні, і пустеля, і ще щось, чого вона не могла прочитати.

— Це… найкращий подарунок у моєму житті, — прошепотіла вона хрипким голосом, ледве вірячи, що сказала це вголос.

Омар засяяв сліпучою усмішкою, наче тільки цього й чекав. Його пальці ніжно обгорнули її руку, і, не зводячи погляду, він поцілував її пальці з трепетною турботою. У кожному русі — любов, повага, вдячність.

— Все для тебе, моя хабібі, — мовив він.

Це слово прозвучало як музика. Кейлі на мить заплющила очі, аби стримати сльози — не від смутку, а від переповнення.

На білосніжних вулицях Санторіні, де будинки схожі на кубики цукру, а море переливається від бірюзи до сапфіру, настав особливий день. На терасі з видом на кальдеру, де колись народжувалися легенди, Дем’ян влаштував свято для своєї сестри Марії — сліпої, рудоволосої дівчини, чия душа бачила більше, ніж очі.

Це був день народження Марії — сліпої сестри Дем’яна. Її руде волосся ніжно спадало на плечі, а на обличчі була та сама усмішка, яку всі знали: тиха, вдумлива, але щаслива.

Дем’ян вирішив, що свято має бути таким, щоб Марія відчувала його — кожною частиною душі. Не бачивши світу очима, вона завжди відчувала його серцем. І сьогодні це серце наповнилось музикою.

 Вуличні музиканти грали на мандоліні, скрипці та флейті. Мелодії були м’якими, як голоси спогадів, і енергійними, як кроки дітей, які танцювали по колу.

На дерев’яному столі, покритому мереживною скатертиною, стояв великий торт — прикрашений пелюстками троянд і кремом з лаванди. У ньому було щось домашнє, тепле, створене з любов’ю. Вікторія особисто допомагала прикрашати його, розповідаючи Марії, як усе виглядає.

 Всі були присутні: принцеси Катара, Еліс, Васмія, Махр, Сафія, Сабіна, Віолетта, і навіть юна принцеса Адіті, яка подарувала Марії браслет з перлинами. Кожен вніс щось у цю мить — хтось квітку, хтось пісню, хтось спогад.