Глава 23. Заложниця корони

Глава 23. Заложниця корони

У темному закутку королівської резиденції Феліції де Розаль, Самія схилилася над брудною підлогою, тримаючи облізлу щітку. Її руки були вкриті порізами, волосся розтріпане, одежина ледь трималася на плечах. Вона майже не говорила — навчилась мовчати, аби вижити.

Думки тікали від смердючих кухонь до Даніеля. Її принца. Його усмішка — тепла, глибока, але тепер здавалась фантомом. Побачила, що він був з Хадірою. Можливо, вже забув про неї.

Світ Самії стискувався. Її ненависть до королеви Олені росла як шипи в грудях. Олена, яка без жодного вагання віддала її Феліції — мов монету за мир. Угода: ти отримуєш служницю, я — спокійно для Катара.

Але Самія пам'ятала інше. Королеву Фейзу, мудру і добру, яка її захистила. Айна—вона була для неї як сестра. Батька — принца Салмая. Матір — Джамілю. Вони її шукали, вона це знала. І якщо побачать правду — вони знищать Олену.

Після дня приниження, коли вона вимивала загальні підлоги та чистила прикраси, Феліція не наказала її. Навпаки — мовчала. Вона пам'ятала принцесу Фатіху, що була перед нею і зухвало відмовилася підкорятись — її покарали. Але Самія вміла грати. усмішка, покірний погляд, мовчазне “так”. Вона шукала слабкість королеви. Шукала ключ до свободи.

І щовечора, коли королівські зали пустили, Сама шепотіла собі:

— Я не служниця. Я — спадкоємиця болю. І я стану спадкоємицею помсти.

Самія злякано обернулась на звук дверей, і завмерла. На порозі стояла дівчина з попелястим волоссям, у чорному вбранні з ажурними рукавами, яскраво-червоні губи злісно блищали. Вона була служницею королеви Феліції — Карла.

Карла мовчки дивилась на Самію. У її погляді — втома, гіркота і щось невимовне.

— Хто ти? — Самія прошепотіла. — Я тебе ще не бачила...

Карла холодно відповіла:

— Я служанка Феліції. Прийшла сказати тобі правду. Ти — жертва сім'ї аль-Шаф. Феліція мстить їм, і мучить тебе заради помсти.

Самія зблідла.

— Аль-Шаф? Але я з ними не близька... Чому я? Навіщо?

Карла зітхнула, підійшла й сіла на край ліжка. Її голос став м’якшим.

— Твоя родина завинила перед королевою Феліцією. І тепер, замість офіційної розплати, їй передали тебе — принцесу, як символ жертви.

— За що? Чим вони завинили? — Самія вже не приховувала тривогу.

— Вони вбили її сестру, Менді. Маленька загинула в пожежі, що її нібито організували королева Олена та емір Ібрагім. Їм було потрібно налякати Феліцію — попередити. Але вони не знали, що дитина буде вдома. І Феліція з того дня більше не була милою. Вона стала холодною, як лід. І народ страждає.

Самія мовчки дивилася на підлогу.

— Я… Я не знала. Моя сім’я не мала права чинити так. Це жорстоко... Я завжди була за справедливість.

Карла кивнула:

— На жаль, ти — з їхньої крові. І вони вирішили позбутися тебе, щоб уникнути більшого сорому.

— Вони думали, що перемогли мене? Ні. Я хотіла їм помститися... Я ненавиджу Олену й Ібрагіма. Знаю, що Феліція втратила сестру, а я — батька. Ібрагім назвав його зрадником і кинув у темницю. Ми з мамою втратили все — титул, дім. Моє щастя було зруйноване.

Карла мовчки слухала, а потім стисла руку Самії:

— Мені шкода, що ти це пережила. Феліція була доброю. Вона віддала б усе, аби зберегти сестру. Але аль-Шаф зробили своє…

Самія підвела голову, її очі блищали:

— Допоможи мені, Карла. Я хочу поговорити з Феліцією. Мені є що сказати. Я розумію її біль...

Карла на мить задумалась, а потім мовила:

— Я не обіцяю, але поговорю з нею. Відпочивай. Я принесу тобі чисте плаття.

Карла вийшла, залишивши Самію одну. Та вмилася, вдягла нове вбрання, ходила кімнатою, не знаходячи собі місця. У її думках — буря. Це — мій шанс. Я можу бути союзницею Феліції. Ми — обидві жертви аль-Шаф. І ми — обидві бажаємо помсти.

Свічки мерехтіли на столі, відкидаючи червоно-темні тіні на оксамитові стіни. У кімнаті панував морок — не просто фізичний, а душевний. Це було відображення внутрішнього стану королеви Феліції де Розаль, що стояла, скрививши губи у болісній гримасі.

На ній — чорне вбрання з глибоким декольте, на грудях блищало чорне намисто, а з плечей спадала червона мантія, мов кров, що застигла. Волосся — ідеально зібране, руде, але тьмяне від тіней. Очі — зелені, палаючі гнівом. Губи, пофарбовані червоною помадою, рухались як лезо — кожне слово було болем.

Колись Феліція нагадувала лісову фею — добра, ніжна, майже казкова. Але після загибелі сестри її душа перетворилася на логово вампірші, що годується не кров’ю, а ненавистю до дому аль-Шаф.

— Карла! — гримнуло по залі її голосом. — Сюди негайно! Скільки я ще повинна чекати?

Карла вже мчала коридорами, захекавшись, увійшла й низько вклонилася:

— Я тут, пані. Ви казали завершити справи... Що ви бажаєте?

— Карла! Принеси мені вина! — вигукнула вона хрипко. — Я хочу випити. Я хочу забути.

Карла злякано озирнулась:

— Так, так, пані… Зараз принесу…

Феліція залишилась одна. Вона застигла біля столу, занурена у спогади. Її очі, повні зеленого вогню, дивились крізь час — у той день, коли вона та її сестра Алесія ступили до палацу аль-Шаф.

Вони пройшли крізь мармурові арки, за ними зачинилися важкі двері. Ніхто не бачив, коли вони увійшли до саду, де на них чекали королева Олена та емір Ібрагім. Тиша була хижою — мов перед ударом меча.

Алесія стиснула кулаки. Її голос пролунав, як вогонь:

— Попрощайтесь зі свободою, сім’я аль-Шаф. Ми знаємо, що саме ви наказали підпалити наш будинок. Ви вбили нашу сестру Менді. І хоч намагались замести сліди — ми знайшли їх. Ми бачили ваших людей. Ваші накази.

Олена мовчала, а Ібрагім підвівся, його голос був різким:

— Це наклеп. У вас немає доказів.

— Немає? — Феліція кинула на стіл згорток документів. — Візьми. Це — звіти, свідчення, записи. Ви не просто вбили дитину — ви думали, що уникнете правосуддя.