Глава 22. Піски долі та ім’я забуття

Глава 22. Піски долі та ім’я забуття

На світанку, коли пустеля ще дрімала у золотій тиші, рев двигуна прорізав спокій. Важка, блискуча машина — мов сталевий дракон — летіла серед пісків, здіймаючи хмари пилу. За кермом — шейх-принц Діма, у традиційному арабському вбранні, з чорною арафаткою на голові, очі рішуче спрямовані вперед. Поруч із ним — Сем, вірний друг принца Руслана.

Вони подорожували довго — через оази, давні караванні стежки та скелясті хребти. Нарешті, на обрії з’явилось королівство Мустанг — закрите, величне, зі своїми законами та чарами.

У центральному палаці їх зустрів король Мустанга — мудрий правитель на ім’я Прабал Адхікарі, прямий, але доброзичливий. Його мантія кольору охри майоріла на вітрі, а в очах жевріла глибока дипломатична мудрість.

Принц Діма з пошаною вклонився:

— Ваша Величносте, я прибув заради свого молодшого брата — принца Руслана. За останньою інформацією, він переховується у ваших землях… Він утратив пам’ять. Але ми впевнені — він тут. Я маю намір повернути його додому.

Прабал Адхікарі замислено кивнув.

— Тут був юнак. Блукав серед пісків, не знаючи, хто він. Його підібрав наш святий монах — Дашан. Він лікував його тілом і духом. Хлопець не пам’ятав навіть власного імені… Але в його очах було щось величне. Щось царське.

Сем, ледве стримуючи хвилювання, нахилився вперед:

— Чи можемо побачити його просто зараз? Може, це справді Руслан?

Король дав знак охоронцям. Із палацу вийшли почесні радники, які провели гостей стежкою між пальмами — до старого монастиря, де серед пахощів ладану та шепоту молитов жив Дашан.

Там, під поривами вітру, у дворі монастиря сидів юнак із глибоким, спокійним поглядом. І хоч ім’я його було загублено, у кожному русі, у кожному погляді відчувалася велич крові аль-Шаф…

Шейх-принц Діма разом із Семом увійшли до монастирського саду. На зустріч їм вийшов монах Дашан — спокійний, у білому вбранні, що майоріло на вітрі, мов хмарина на фоні пустельного неба.

Діма та Сем з повагою потисли руку старцю.

— Дякуємо за те, що доглядали мого брата Руслана. Ми обов’язково винагородимо вас — золотом або храмом, — промовив Діма.

Але монах лише усміхнувся і похитав головою:

— Я допомагав не заради привілеїв. Серце Руслана чисте. Я бачив у ньому світло, хоч він і забув себе.

Сем наблизився:

— Дозвольте мені піти до нього першим. Я хочу переконатися — це справді він.

Дашан кивнув і показав рукою на старі двері:

— Він там. Але будь обережним — пам’ять створює тіні.

Сем увійшов у тьмяну кімнату. Вона була порожня, лише шепіт вітру лунко гуляв між стінами. Та раптом, із-за спини, хтось схопив його.

Руслан.

Стривожений, з очима, як нічне полум’я, він стиснув кинджал і приставив його до горла Сема — не впізнаючи, діючи інстинктивно.

— Дорогий мій друг… це я. Я Сем, твій друг, — спокійно промовив Сем, не відводячи погляду.

Кінчик леза здригнувся. Руслан дивився на нього з розширеними, карими очима… І в голосі почув відлуння дитинства. Голос Сема — того, з ким грав у садах, сміявся під зорями.

Руслан затремтів. Відступив назад, кинджал упав на кам’яну підлогу з металевим дзвоном. Він опустив голову:

— Сем… це ти… Пробач мене. Пробач...

Вони кинулись в обійми, не стримуючи сліз. Сльози згадок, спокути, життя.

До кімнати увійшов Діма. І хоч був відомий своєю суворістю, при вигляді Руслана — живого, справжнього — не стримався. Він обняв молодшого брата так, як тільки міг старший, що шукав, захищав і віри́в.

Руслан підняв очі й прошепотів з усмішкою:

— Діма…мій старший брат...це ти.

І посеред пісків долі — народився спогад.

Принц Руслан нарешті згадав усе — себе, своє серце, свою Катю. Згадав, як захищав її та її матір, як тієї ночі хтось ударив його по голові, і останні слова, що пролунали крізь морок: «Спокійної ночі, принце»...

Раптом він схопився, очі спалахнули тривогою:

— Де Катя? Де моя кохана?

Сем із Дімою мовчки переглянулись. Після зникнення Руслана його брат Савва став тимчасовим еміром, адже їхній батько Ібрагім лежав немічний. Савва, сліпий тілом і серцем, не бачив страждань народу. Його дружина Бритні відновила закон про рабство — за непослух, за борги… Людей забирали як тіней.

— Катю та її батьків зробили рабами, — тихо сказав Сем. — Її карали за те, що доглядала свого хворого батька…

Руслан слухав, і руки його стискались у кулаки. Він не міг стримати сліз і гніву:

— Я її залишив… Я, що мав берегти… Як я міг?

— Це не твоя провина, — прошепотів Діма, поклавши руку на плече брата.

— Я помщуся Савві, — твердо сказав Руслан. — Як належить на Сході. Я викличу його на дуель.

— Катя… — прошепотів він. — Де вона зараз?

Сем похитав головою:

— Кажуть, вона зникла. Може, втекла…

У цей момент до кімнати, крадькома, увійшла Мона. Вона підслухала розмову і, вражена історією Руслана і Каті, вирішила зрадити свою королеву Брітні.

— Її… продали. Як товар. Я… чула ім’я — шейх Надір, — промовила Мона, дивлячись у очі принцу.

Руслан вихопив кинджал, але Діма стримав його:

— Ні, брате. Ми знайдемо її. І її батьків.

Мона впала на коліна, а охоронці вивели її геть.

Принц Руслан зібрався у дорогу. Сем і Діма йдуть поруч. Його душа палає не тільки любов’ю, а й гнівом за справедливість. Попереду — шлях до шейха Надіра… і виклик Савві, брату, який заплямив честь роду.

Коли Руслан почув, що Фатіха досі у вигнанні, серце його не витримало. Він пам’ятав її не як падшу — а як ту, що тримала його руку в пітьмі, що втішала, коли світ згасав.

— Вона повинна повернутись, — промовив він до Діми. — Я її заберу. Вона заслуговує на другий шанс.

Діма насупився і довго мовчав. Потім тихо прорік:

— Ти не знаєш правди. Фатіха… вона колись спокусила нашого брата Влада. Через це її вигнали. Матір не пробачила їй...