Глава 21. Сімейні драми

Глава 21. Сімейні драми

Після розмови з еміром Мохаммедом ібн Рашидом Аль Мактумом шейх-принц Тимофій довго вдивлявся у вікно свого кабінету. Вітер злегка гойдав білосніжну кіфію, а в його душі панувала тиша, наповнена передчуттям. Він розумів: дубайська королівська родина не залишить його і його дружину Арлетту в спокої. Особливо — Еман.

Ця зустріч була не просто спробою відновити зв’язки — це був дипломатично загорнутий тиск. Відмова повернутись до колишньої дружини стала політичним викликом. І Тимофій відчував, як довкола нього стискається кільце.

Арлетта, його нинішня дружина, не знала всіх тонкощів, але саме це робило її вразливою. Він не міг дозволити, щоб їхнє кохання стало жертвою інтриг та помсти.

Всередині себе Тимофій вже діяв: він посилив охорону, заборонив публікувати спільні фото, наказав перевіряти повідомлення, які могли надходити від Еман. Він підозрював, що вона може завдати удару — можливо, через честь, або через Арлетту.

— Вони не залишать нас у спокої, — прошепотів він, дивлячись у пустельне небо. — Але я теж не здамся. Цього разу я захищу тих, кого люблю.

Для шейха-принца Тимофія найцінніше в його житті — Арлетта. Не престол, не титул, не влада — а саме вона. Він закохався з першого погляду, коли побачив її дефіле на показі мод: її хода, її погляд — вони пробудили в ньому щось незворотне. З того дня він знав: ця жінка — його доля.

Її краса була не лише зовнішньою, вона світилася в її відданості. Арлетта покинула все: рідну Бразилію, свою кар’єру, своє колишнє життя. Вона прийшла до нього — спочатку як наложниця, а згодом стала його законною дружиною, коли Тимофій розірвав свій попередній союз із Еман.

Їхнє кохання росло серед піску і палацових інтриг. І хоч навколо них розгортались змови, підступи і дипломатичні удари — Тимофій був непохитним. Він дав собі слово: ніхто не зруйнує його щастя. За Арлетту він готовий був віддати все. Навіть життя.

Тепер він знав — буде спокійним, але пильним. Бо любов, яку він має, — це не слабкість. Це його найсильніша зброя.

Ранок у Катарі почався під сонцем, що розчинялося над пісками, мов розплавлене золото. Шейх-принц Тимофій — у традиційному арабському вбранні кольору шампані — з білосніжною кіфією на голові та мечем при боці, сів на білого коня. Поруч — брати-принци, з якими він вирушив на соколине полювання, давню традицію для справжніх катарських воїнів.

Поки Тимофій тренував свого сокола — сильного, з очима, як у нічного хижака — на тлі безкрайого горизонту щось раптово прорізало повітря. Летюча миша. Але не звичайна — з гострими, мов лезо, іклами. Вона зненацька вчепилась прямо в шию принца.

Біль був пронизливим. Шкіра почала палати. Але Тимофій не повів і бровою. Він залишався рівним, гордим, стриманим — не бажаючи, щоб брати помітили його страждання.

Після полювання він повернувся до палацу. Там на нього чекала Арлетта — його юна дружина, сяюча в золотому вбранні. В її очах — світло, в усмішці — тепло.

— Я приготувала твій улюблений обід, коханий. Сьогодні буде хумус із лимоном і рис із шафраном… — сказала вона, але враз завмерла.

В його постаті вона відчула щось дивне: слабкість, мов тінь на світлому обличчі.

— Зі мною все гаразд, — відповів Тимофій, з легкою усмішкою. — Просто перегрівся на сонці. Я піду трохи відпочину.

Він наказав слугам не пускати нікого до своїх покоїв — навіть Арлетту. І тихо зник у тиші. Арлетта, з тривогою в серці, присіла біля дверей. Вона не хотіла порушити його волю — але щось їй підказувало: принц приховує щось серйозне.

Він лежав на ліжку, шкіра на шиї пекла, сліди укусу темніли. Та його думки не були про себе. Він думав лише про одне — щоб Арлетта не хвилювалася. Бо для нього вона була не просто коханням. Вона була його світом.

У мармуровому палаці, на розкішній терасі в східному стилі, сяяв ранок. Тонкі фіранки коливалися від теплого вітру, а сонце купалося в золотистих арках. Там, у затишному куточку з шовковими подушками, відпочивала юна, витончена дівчина — Настя.

Вона була в бежевому купальнику, поверх — прозоре парео, що ледь торкалося її струнких ніг. Її фігура — мов з кіноекрана, чарівна і впевнена, та її очі дивилися вдалечінь не з пихою, а з тривожною ніжністю.

Настя спостерігала, як сонце розгортає денну симфонію — кожен промінь нагадував їй, як крихке все на світі. В думках — не про себе. В серці — Ілинка.

"Якщо королева Олена не встигне... — подумала Настя, — що ж буде з бідною Ілінкою? Тиранія Азіза не знає жалю. Вона заслуговує свободи. Заслуговує жити…"

Та потім хвиля думок змінилась. У її пам’яті з’явився Амір — її обранець. Його очі, голос, як він тримав її за руку при заході сонця. Настя усміхнулась, споглядаючи небо:

"Ми одружимось. І проживемо щасливе життя. Ми будемо не просто парою, ми будемо спокоєм одне для одного…"

Небо вище пустелі здавалося слухало її мрію.

У своєму кабінеті, серед ароматів уда й розкішної інкрустації з дерева, принц Азіс перебирає документи, коли двері різко розчахуються. До нього вривається Феруза — його друга дружина, одягнена в чорне східне вбрання. Її погляд — благаючий, але рішучий:

— Мій коханий… Пробач мене. Я не хотіла тебе розчаровувати…

Азіс скривився. Його голос — холодний:

— Я зайнятий, Ферузо. Залиш мене.

Але Феруза не рухалась. Вона залишалася перед ним, мов тінь, і це дратувало ще більше. Раптом Азіс підійшов ближче, підняв руку — і за мить усе міг би зробити незворотне…

Та саме тоді до кабінету вбіг принц Амір.

— Не смій цього робити! Вона твоя дружина, не служниця!

Азіс звів очі, мов кішка перед стрибком. Його голос — злісний:

— Не втручайся. А то шкодуватиме твоя Настя.

Амір завмер, не розуміючи:

— Що ти сказав? При чому тут Настя?!

Він схопив Азіса за комір:

— Говори! Через тебе вона ходить пригніченою! Ти щось їй сказав, так?!