Глава 20. Честь і зрада

Глава 20. Честь і зрада

Ніч у Катарі була наче виткана з шовку й срібла. Місяць завис над мраморними арками палацу, мерехтячи крізь пальмове листя, а теплий вітер приносив запахи спецій і троянд. Біля головного входу, де мармурова підлога переливалась у світлі ліхтарів, стояв Орхан — скромний юнак у потертій туніці з небесно-синьою вишивкою, що нагадувала узори його матері. Його погляд ковзав по хмарах, серце билося, наче барабан у святковій процесії.

Він чекав. Не просто принцесу — він чекав свою долю.

І ось, двері палацу повільно розчинилися, наче сама ніч хотіла стати свідком цієї миті.

Принцеса Жасмін ступила на сходи — легко, як вітер у піску. На ній було рожеве східне плаття, яке огортало її фігуру з благородною витонченістю. Золоті візерунки танцювали на тканині, немов сонячне сяйво на воді. На голові — прозора вуаль, майже невидима, що створювала ефект загадки. Її обличчя, ніжне та владне водночас, сяяло особливо — як у тих жінок, яких малюють не фарбами, а серцями.

Позаду йшла служанка Далія, з кам’яним обличчям і очима, що вміли бачити більше, ніж говорити. Вона пильно озирнулась навколо, й майже беззвучно промовила:

— Принцеса, я залишусь осторонь. Ніхто не повинен знати.

Жасмін кивнула й рушила вперед. Її погляд зустрів погляд Орхана — і час зупинився.

Для нього вона була недосяжною зорею. А для неї — він був спокоєм серед бурі. Її крок став повільнішим, серце тьохнуло — ніби відгомін старого передчуття. Цей юнак, у простому одязі, мав щось, що не вмістилось би в жодну титуловану форму. Чистоту. Вогонь.

Орхан трохи нахилився вперед, ніби боявся, що сон розсіється:

— Я чекав тебе, Жасмін. У мене є новина… І вона — радісна. Вона про нас.

Її брови ледь піднялись, очі заблищали — не від здивування, а від ніжної тривоги.

— Про нас?

Він простягнув долоню, не торкаючись, лише запропонував — як дар.

— Я хочу, щоб ти була вільною. Не титул, не обов’язок. Я хочу бути тим, із ким ти просто дихаєш. Без таємниць. Я знайшов дозвіл. Мій батько — він погодився. Я можу боротися за тебе офіційно.

Жасмін на мить затамувала подих. Її пальці стиснули вуаль, а в грудях — затрепетала пісня, яку вона довго глушила. Далія збоку повернула голову — її очі на мить пом’якшали. Вона теж щось почула. Щось справжнє.

Жасмін трохи погасила погляд, її обличчя сховалося за рожевою вуаллю. Орхан, ще з хвилюванням у голосі, нахилився до неї.

— Чому ти засумувала, моя принцесо? У мене для тебе добра новина... Хіба ти не рада, що ми зможемо бути разом?

Жасмін мовчала, а потім тихо прошепотіла:

— Орхан...мене засватили...

Орхан відступив на крок, його обличчя змінилось — з розчаруванням у голосі він промовив:

— То... ти відмовилась від мене? Хто він?

Жасмін швидко відповіла:

— Я його не люблю, Орхан. Я не відмовилась від тебе... Ти забув — ми вже одружені, по ісламських традиціях. Ніхто не знає про нашу таємницю. І ніхто не допоможе. Єдиний вихід — це втеча...

Орхан відвернувся, його думки роїлися. Нарешті тихо відповів:

— Ми не можемо втекти, Жасмін. Твоя королівська родина знайде нас. Вони покарають моїх батьків. І тебе теж…

Жасмін підійшла ближче, притиснулась до його плеча, її голос тремтів:

— Мені байдуже. Я люблю тільки тебе. Я належу тобі — й більше нікому. Я не боюся покарання, бо найстрашніше — бути без тебе…

Орхан обережно взяв її за плечі й прошепотів:

— Не кажи так, кохана. Ми знайдемо вихід… Я вже сказав своїй матері, що ми одружені.

Очі Жасмін розширились від несподіванки.

— Навіщо? Я нічого ще не казала своїм. Моя мама навіть не приїхала додому…

— Можливо, твоя мати дозволить нам бути разом. Вона з України — можливо, в неї інше бачення…

Жасмін похитала головою:

— Ні. Вона, навпаки, проти нас. Не уникай, Орхан. Ти сказав своїй матері — і що вона відповіла?

Орхан зітхнув:

— Вона була здивована. Спочатку сказала, що мене можуть покарати твоя сім’я… Але я сказав їй, що не можу дихати без тебе. І вона вирішила — піти до твоїх родичів. Сказати їм правду.

Жасмін відійшла на крок, тривога охопила її:

— Ми загублені… Що буде з тобою? І з твоєю матір’ю?

Орхан підійшов до неї, ніжно обійняв:

— Все буде добре, Жасмін. Ти — моя зірка, моя доля. Твої батьки почують серце моєї матері, і скасують твоє обручення. Ти — моя дружина.

Він почав цілувати її пристрасно, із таким трепетом, що здавалось — з неба падають зірки, виконуючи їхнє потаємне бажання. Ніч огортала їх, ховаючи від чужих очей, залишаючи тільки дві душі, сплетені любов’ю та боротьбою за право бути разом.

Тем часом розлючений тимчасовий емір Савва сидів у розкішному кабінеті, що колись належав його батькові — великому емиру Ібрагиму. Тепер Савва зайняв місце правителя. На ньому було традиційне арабське вбрання — чорне з золотими орнаментами, що підсилювало його грізний образ.

Поруч із ним — його віддана й улюблена дружина, королева Брітні. Вона була в червоному сукні, яке щільно прилягало до її тіла, підкреслюючи її фігуру. Погляд її був холодний, але уважний, руки злегка стиснуті. Біля неї мовчки стояла служниця Мона — згорблена, але насторожена.

Усі чекали принцесу Емму.

Емма в білому шовковому платті ніжного відтінку, з прямим, ледь трепетним волоссям, заходила разом зі служницею Дафною. Її рухи були спокійні, але очі — наповнені питаннями. Вона зупинилась перед братом, і кабінет наповнило напружене мовчання.

Савва дивився на неї, його очі — вогонь, серце — гнів. Нарешті Емма наважилась порушити тишу: