Глава 19. Пиріг, що печеться з серця

Глава 19. Пиріг, що печеться з серця

Вечір у Фінікії був солодким не лише через закат — принцеса Вікторія закінчила свій кулінарний шедевр: пиріг із журавлини у східному стилі, ніжний чизкейк і пиріг з ягід маріон. На кухні пахло святом, любов’ю та прихованими рецептами.

Кейлі взяла по шматочку кожного — її очі розширились, щоки розцвіли. Вона мовчки жувала, а потім лише прошепотіла:

— Це… це просто божественно.

Поруч Чжіган, її давній друг, вже лежав на подушці:

— Я більше не можу… Я так об’ївся, що залишаюсь на ніч! Мене ніхто не зрушить!

Сміх заповнив двір.

У цей момент брати Дем’яна, а сам Дем’ян — у капелюхах перших колоністів, які знайшли на горищі, — вибігли на подвір’я, танцюючи як герої стародавньої грецької опери. Їх радість була шаленою, але нетривалою.

Мати Дем’яна, стримана й усміхнена, підійшла до програвача й поставила диск із стародавніми грецькими мелодіями.

Музика торкнулась кожного. Танець стих. Усмішки стали глибшими. Свято — перейшло у спогади, родинну тишу й солодкий вечір.

Бризки моря грали в повітрі, як музика серця, що не може знайти спокій. Кейлі сиділа в тіні бесідки, тримаючи свою косу, перев’язану ніжною стрічкою. Поруч — принцеса Вікторія, у легкому бавовняному платті, з поглядом уважним і теплим.

— Ну? — підняла брову Вікторія, поставивши чашку на полицю. — Як справи з Чжіганом?

— Е-е-е, непогано, — знизала плечима Кейлі, трохи невпевнено.

— Значить, ви тепер разом?

— Важко сказати. Мені здається, нас ще рано називати парою, — вона помітно знітилася, і її погляд опустився.

Вікторія помовчала, а потім тихо, але прямо сказала:

— Значить, той колишній, про якого ти ніколи не говориш… усе ще тримає тебе?

Кейлі завмерла.

— Вибач… чесно кажучи, мені просто важко про нього говорити. Я… розірвала стосунки з ним, — сказала Кейлі, ледве чутно. 

— Хм-м-м… Для початку. Хто він такий? Де він? І чому ви не разом?

Кейлі проковтнула повітря.

— Ну...Його звати Омар. Він із королівської родини, він у Катарі. Красивий, сильний… але я вирішила, що він заслуговує на більше. Не на мене.... — голос її раптово зірвався. Я його покинула.

Вікторія завмерла. Це ім’я прозвучало, як грім. Омар — син її брата, шейха-принца Діми. Її племінник. Вона ніколи не очікувала почути це саме від Кейлі.

— Ви… були разом? — м’яко запитала вона, приховуючи здивування.

— Недовго, але… я його любила. І, мабуть, досі люблю, — опустила очі Кейлі, торкаючись коси. — Але зараз я з іншим. Не по-справжньому. Просто… аби не бути самотньою.

Вікторія  повернулася до неї:

— Він образив тебе?

— Ні! Ні, нічого такого! Він був… само досконалість.

— Не хотів, щоб ти поїхала?

— Ні.

— А з тобою поїхати хотів?

Кейлі ледь усміхнулась, але її очі залишались сумними.

— Мені довелось благати його не робити цього.

— Тоді я нічого не розумію, — сказала Вікторія, — Чому ж ти його покинула?

— Бо… — вона нервово вдихнула, погляд став відстороненим, але глибоким. — Він весь такий… А я вся така… — її голос перервався. — Все надто складно.

Вікторія мовчки сиділа, не тиснучи, даючи їй простір.

— Ти його любила?

Кейлі тихо сиділа, а потім дуже тихо відповіла:

— Так.

— А зараз?

— А зараз… коли я залишилась одна… — її голос стих, майже зірвався. — Іноді мені здається, що я не можу дихати.

Вікторія нахмурилась, погляд її став пильним.

— Ти справді так думаєш? Що гідність — це зовнішнє? Людина заслуговує на того, хто бачить її душу. А в твоїй — є щось дуже щире. Якщо ти справді його любиш — не тікай від цього. Страх — найгірший порадник. Омар заслуговує на правду. І ти — заслуговуєш шанс бути щасливою.

Кейлі опустила погляд, ледь торкнулась пальцями коси.

— Думаєш я зробила помилку? А якщо він вже мене забув?..

Вікторія взяла її руку в свою.

— Ти зробиш усе, що могла. І серце твоє буде чистим. — усміхнулась Вікторія. — Тоді принаймні ти знатимеш, що була чесною із собою. Я не мовчала перед Дем’яном — і зараз моє життя наповнене любов’ю, яку я обрала сама. Я щаслива з Дем’яном, бо не мовчала. Я ризикнула. І тепер — кожен ранок наповнений любов’ю.

Вона поки не сказала, ким є Омар, не хотіла вплинути на почуття Кейлі. Але в душі вирішила: з’ясує все до кінця. Її племінник мав знати, і ця дівчина — теж.

Кейлі подивилась на море. Воно відображало сонце, але в її серці щось інше — надія, що ще не зникла.

— Може… я справді зробила помилку.

Вікторія стиснула її долоню:

— І маєш шанс її виправити.

Звук його імені пронизав, мов наждак по скляному серцю. Кейлі не одразу зрозуміла, звідки взялись сльози — вони просто побігли. Вона не намагалася їх стримати. Раптом, у відображенні вікна, вона побачила Чжігана — той стояв за її спиною, мовчки, розгублено. Його очі — як вода перед штормом.

Він не сказав ані слова. Лише розвернувся і пішов геть. Але Кейлі встигла побачити: вона торкнула його глибше, ніж думала.

Принцеса Вікторія підійшла, стиснула її руку — тепло, як обійми.

— Не хвилюйся, я поговорю з ним, — сказала вона м’яко. — Коли заспокоїться, тоді ти теж зможеш сказати, що відчуваєш.

Кейлі кивнула. Їй здавалося, що всередині вже виросла гора — висока, холодна. Але Вікторія мала рацію. Утікати — значить втрачати себе.

На балконі стояв Дем’ян, хресний батько Кейлі. Його погляд був серйозним, але добрим.

— Ти не можеш так просто відмовлятись, — сказав він після того, як вислухав усе. — Я боровся за любов Вікторії. І я щасливий. Скоро ми одружимось. Але ти… ти здаєшся занадто швидко.

Кейлі зітхнула. Її голос був гірким:

— Я дещо хочу сказати тобі дядько ти маєш право знати...Мій батько… поїхав до Америки, щоб зустрітись з Еміне, — з твоєю колишньою нареченою. Він сам мені казав але я переконав його щоб не ліз до твого життя, що ти покохав Вікторію, я тебе підтримала.