Глава 17. Тінь зниклого принца

Глава 17. Тінь зниклого принца

Хмари вкутали небо над катарським передмістям, і повітря здавалося важким — як від очікувань, що не знаходили відповіді. Сем повільно підіймався сходами до невеличкого будинку, схованого в тіні саду. Там жив Оскар, колишній слуга принца Руслана, і останні тижні він, як і Сем, майже не виходив — тиша навколо них була не просто звуком, а станом.

Сем постукав, і майже одразу двері прочинилися. Оскар виглядав змарнілим, але його очі одразу зблиснули при вигляді гостя.

— Я знав, що ти прийдеш, — сказав він замість привітання.

Сем мовчки увійшов. За столом, між старими чайними чашками, лежали розгорнуті газети — з фотографіями Руслана, заголовками "Принц зник: що приховує палац?" і датами, які вже ніхто не хотів бачити.

— Я більше не витримую, Оскаре, — нарешті промовив Сем. — Я не можу дивитись, як усі мовчки шукають його, як частину формальності. Він був мені братом. Я мушу щось робити.

Оскар нахилив голову:

— Руслан… він був особливий. Спокійний, уважний, але завжди щось відчував — щось, що ми не розуміли. Перед тим як зникнути, він питав мене про королеву Брітні. Не прямо. Через натяки. Казав, що навколо неї збираються тіні.

Сем стиснув пальці на чашці:

— Думаєш, вона причетна?

Оскар поглянув на нього важко:

— Не знаю. Але знаю, що він залишив щоденник. Не публічний. Особистий. Я не показував його нікому. Тільки тому, хто дійсно хоче знайти правду.

Він дістав з тумбочки старий зошит, потертий від часу.

— Бери. Там є все, що він думав. І все, що боявся казати вголос.

Сем узяв щоденник і мовчки відкрив першу сторінку. Там, нерівним почерком, було написано:

«Якщо одного дня мене не стане — шукайте не того, хто мовчить, а того, хто ховається в гучності.»

Королівство Мустанг — це загадкова держава, схована між високими гірськими хребтами і безкраїми степами. Колись це була земля вигнанців, поетів і бунтівних правителів, а нині — місце тиші й забуття, де кожен може почати з чистого аркуша. В Мустангу не ставлять запитань — тут приймають тих, хто не має минулого, і не просять розповісти історію, яку вони не пам’ятають.

Крізь кам’яні арки різьбленого храму, де на стінах було вигравірувано символи давніх королівств, Фатіха несла керамічний чайник. Теплий аромат м’яти наповнював прохолодне повітря, наче ніжний дотик до спогадів, які вона ще не була готова озвучити.

Вона зупинилася біля дверей покоїв принца Руслана. Мустанг зберігав його, як таємницю. Тут він жив — тихо, самотньо, майже забутий. Коли Фатіха увійшла, він сидів біля вікна, вдивляючись у гори. Світло ковзало його вилицями, обличчя було спокійним, але очі — тривожними.

— Я принесла чай, — мовила вона, ніби питаючи дозволу залишитися.

Руслан повернувся і подивився на неї — погляд був вдячним, але обережним.

— Дякую… — тихо промовив він, беручи чашку. — Я все ще звикаю до того, що тут — не пустеля.

Фатіха присіла поруч. Не сказала нічого, просто чекала. Він нарешті заговорив:

— Я не пам’ятаю, хто я. Лише одне — я опинився в пустелі… з білим піском, зоряним небом і болем у грудях. Мені весь час сниться… дівчина. Карі очі. Коротке волосся. Я не знаю, хто вона. Але коли прокидаюся — мені боляче.

Фатіха обережно кивнула. В її руках тремтіла чашка. Вона подивилася убік — на запилену кераміку, на гори, аби не дивитися йому в очі, бо розповідь, яку вона збиралася вимовити, була раною.

— Я була у королеви Феліції… — почала вона. — Я… не була ангелом. Але те, що вона зробила зі мною — це не просто жорстокість. Це було… повне знищення.

Руслан слухав, не перебиваючи. Вона продовжила:

— Я відмовилась виконати її наказ — принизливий. Хотіла зв’язатися з родиною, нагадати світу, що я існую. За це мене замкнули. У підвалі… без світла. Без їжі. Без звуків. Лише темрява і… моє ім’я, яке я повторювала, щоб не забути, що я — не річ.

Вона усміхнулася, та в очах блищали сльози.

— Я чула кроки… і запах їжі. Вони робили це навмисне — щоб я зламалась. Але я не зламалась. Я перетворилася на порожнечу. А потім — втекла.

Руслан опустив очі, його пальці стиснулися на чашці.

— І ти тут… жива. Не зламана.

— Я — загартована, — відповіла вона. — Тому хочу тебе зрозуміти. Бо знаю, що біль — не випадковий. Він веде або до загибелі, або до пробудження.

Він довго дивився на неї, а тоді сказав:

— Можливо, ти — перша, кого я хочу запам’ятати знову. І якщо ти тут… може, я не зовсім загублений.

У глибині храму Мустангу повітря здавалося ще важчим, ніби сам камінь вбирав у себе напругу між двома людьми, яких доля звела не випадково.

Після зізнання Фатіхи запанувала тиша — але не незручна, а тиша спільного болю. Руслан сидів, спершись на стіну, вдивляючись у чашку, в якій чай уже вистиг. Його пальці стиснулись, ніби намагались утримати спогади, що вислизали, як пісок між пальцями.

— Я теж… — промовив він, радше до себе, — я теж був у полоні. Не стін — а тиші. І страху, що я більше нікому не належу.

Фатіха повернулася до нього, її очі були сухими, але погляд — проникливим:

— А тепер?

— Тепер ти поруч. — Він подивився їй в очі. — А отже, я належу хоча б собі.

Вона поклала долоню йому на плече обережно, ніби боялася, що будь-який рух може порушити крихкий баланс миті.

— Іноді, — мовила вона, — щоб згадати, хто ти, треба почути, ким ти був. Я не можу розповісти тобі твою історію, Руслане… але я можу бути поруч, коли ти почнеш її шукати.