Глава 14. Коли серце не мовчить

Глава 14. Коли серце не мовчить

У дворі старого будинку, де ще зберігався запах липового цвіту й спогади про минуле, Лідія сиділа за столом. Перед нею — чашка чаю, блюдце з малиновим варенням і тиша, яку порушував лише легкий вітер. Вона спостерігала, як її донька Віра сміялася, розмовляючи з принцом Вахітом, що щойно повернувся з Катару.

— Чому він поїхав? — запитала Лідія, не відводячи погляду.

— Ненадовго, до родини, — відповіла Віра з усмішкою. — Він повернеться. Він обіцяв.

Лідія кивнула, але в її очах з’явилася тінь. Віра, не помітивши цього, запитала:

— А де Свєта?

Лідія на мить завмерла. Вона не хотіла говорити правду — що вигнала Світлану, свою молодшу доньку, після гучної сварки. Замість цього вона збрехала:

— Поїхала до свого турка. Мабуть, назавжди.

— Дивно… — задумалась Віра. — Вона б нам подзвонила. Ми ж із нею близькі.

— Краще думай про своє життя, — відмахнулась Лідія. — Я ось за Настю хвилююсь, як і за тебе.

— Ну годі, — усміхнулась Віра. — У нас усе прекрасно. І в мене, і в Насті. Тільки Свєта… дивно, що вона нічого не сказала.

— Ах, її справа, — зітхнула Лідія. — У будь-якому разі, будь обережна. Це ж араби.

— Мамо… — Віра скривилась, але не встигла відповісти.

 У цей момент у двір увірвалися кілька літніх людей. Лідія одразу впізнала сусідів — тих, хто давно поглядав на її квартиру з заздрістю.

— Чому ти досі не виселяєшся?! — закричала одна жінка. — Соболєв обіцяв нам гроші й нове житло!

— Він бреше! — вигукнула Лідія, підводячись. — Він усіх обманює! Це наш дім! Ми тут прожили все життя!

Люди почали розмахувати руками, хтось схопив Лідію за плече. Віра кинулась між ними:

— Залиште її! Ви не маєте права!

Але натовп був розлючений. Один старий чоловік штовхнув Лідію — вона впала, вдарившись головою об край лавки.

— Мамо! — закричала Віра, опускаючись поруч. — Мамо, ти мене чуєш?

Вона намагалася привести її до тями, тремтячими руками набираючи номер швидкої. Люди, злякавшись, почали розбігатися. Але один із них — мовчазний, у темному пальті — залишився в тіні. Він дістав телефон і набрав номер:

— Пане Соболєв? Усе зроблено. Вона не матиме вибору. Квартира буде наша. Знесемо весь будинок.

📞 На тому кінці дроту хтось коротко відповів. А чоловік, не озираючись, зник у провулку.

У лікарняній палаті панувала тиша. Лише апарат, що вимірював тиск, ритмічно подавав сигнали, а за вікном шелестіло листя. Лідія повільно розплющила очі. Її обличчя було блідим, але в погляді — впізнавання й сила.

— Мамо… — прошепотіла Віра, схилившись до неї. — Ти прокинулася…

Лідія спробувала підвестися, але Віра м’яко зупинила її:

— Не вставай. Тобі треба відпочити.

— Що сталося? — хрипко запитала Лідія.

— Тебе штовхнули… у дворі. Ти знепритомніла. Я викликала швидку. Все вже позаду.

Лідія зітхнула, але в її очах знову з’явився той самий вогонь:

— Вони хочуть, щоб я пішла. Щоб я віддала квартиру. Але я не віддам. Ніколи. Хай навіть сусіди скаржаться, що через мене не можуть переїхати. Хай Соболєв будує свої вежі де завгодно — але не на наших кістках.

Віра стиснула губи. Вона розуміла: мати не відступить. Але й знала, що боротьба тільки починається.

— Мамо… може, все ж варто подумати? Переїхати в нову квартиру… почати все спочатку?

— Ні, — твердо сказала Лідія. — Цей дім — це наше життя. Тут ти виросла. Тут Світлана зробила перші кроки. Тут Настя вчилася читати. Я не дозволю стерти це заради чийогось збагачення.

Віра опустила очі. Вона не знала, що сказати. Вона любила цей дім — але й боялася, що мати не витримає ще одного удару.

— Тільки не кажи нічого Світлані й Насті, — попросила Лідія. — Вони будуть хвилюватися. Особливо Світлана. Вона й так… далеко.

Віра кивнула. Вона відчула, як у грудях стискається щось важке. Вона не знала, як, але знала одне: вона знайде спосіб врятувати їхній дім. Навіть якщо доведеться кинути виклик самому Соболєву.

Минув тиждень після нападу. Лідію виписали з лікарні, і вона повернулася додому. Віра весь цей час була поруч: приносила їй їжу, допомагала по господарству, стежила за ліками. Їй довелося менше бачитися з Вахітом, а сестрам вона взагалі нічого не розповідала — не хотіла тривожити.

Одного ранку Лідія, сидячи на кухні, сказала:

— Іди, прогуляйся трохи. Я впораюся сама.

— Мамо, я не хочу тебе залишати, — тихо відповіла Віра.

— Я наполягаю. Тобі треба подихати повітрям. Ти не залізна.

Віра вагалась, але зрештою погодилась. Вона одягла своє синє коротке плаття, накрутила каштанове волосся, нафарбувала губи й вийшла з дому.

 Вона йшла мостом до Монастирського острова. Там мала зустрітися з людиною, яка пообіцяла відвести її до Григорія Аркадійовича Соболєва. Чоловік прийшов сам, мовчки кивнув і повів її до чорного автомобіля.

Та за ними стежив принц Вахіт. Він стояв у тіні, спостерігаючи, як Віру саджають у машину.

— Що відбувається?.. — прошепотів він. — Віра, ти в небезпеці.

Вахіт зупинив таксі, кинув водієві купюру й наказав:

— За тією машиною. Швидко.

 Тим часом Віру привезли до розкішного особняка. Всередині, в білому шовковому халаті, на дивані з італійської шкіри сидів Григорій Аркадійович Соболєв — впливовий забудовник, відомий у всьому Дніпрі. Він повільно курив кубинську сигару, спостерігаючи за вогнем у каміні.

— Нарешті, — сказав він, не встаючи. — Донька Лідії Платонової. Я знав, що ти прийдеш.

— Я прийшла попередити, — холодно відповіла Віра. — Якщо ви не залишитесь від моєї матері й мешканців у спокої, моя знайома журналістка дізнається про все. І тоді вам не врятуватися.

Соболєв лише посміхнувся. До кімнати зайшов його напівп’яний син — Ілля Соболєв, з келихом у руці:

— О, тато знову грається з бідняками?

Старший Соболєв не звернув уваги. Він дивився на Віру, як на фігуру на шахівниці: