Глава 11. Тінь над троном

Глава 11. Тінь над троном

Східний базар у районі Дохом — місце, де пахне шафраном, де блищать золоті прикраси, і де навіть у скромності ховається розкіш. Район був простий, але сам базар — великий, гомінкий, з куполами, що сяяли під сонцем, і рядами лавок, де продавали все: від спецій до діамантів.

Серед натовпу, в темному східному вбранні, йшов принц Вахіт. Він щойно прилетів із України, де залишив свою кохану — Віру. Вона чекала на нього, і він пообіцяв повернутись. Але сьогодні він мав іншу місію: вибрати подарунки для своєї матері, королеви Хадідже, для братів, сестер… і, можливо, знайти кільце для Віри. Те саме, з яким він зробить пропозицію.

Поруч із ним ішов його білий кінь — благородний, мовчазний, з гордо піднятою головою. Люди розступались, дивлячись на принца з повагою й подивом.

Вахіт прив’язав коня біля входу до ювелірної крамниці. До нього підійшов молодий чоловік із бородою, бідно вдягнений, із втомленими очима:

— Господарю… Дозвольте мені наглядати за вашим конем. Прошу, не позбавляйте мене хоч якогось заробітку.

Принц усміхнувся:

— Не варто. Тут небезпечно. Якщо щось трапиться — кінь зникне.

— Прошу вас… — наполягав хлопець. — Це все, що я маю. Я з села. Але тепер земля нас не годує.

Вахіт зупинився. Його погляд став серйозним:

— Ти з села? Чому не в полі? Хіба земля не повинна годувати тебе?

Хлопець опустив очі:

— Колись так було. Але королева Брітні, нова правителька Катара, підняла податки на землю так високо, що в домі не залишилось ні зерна, ні ячменю, ні кукурудзи. Люди голодують. Тому й тікають до міста — хоч якось прогодувати родини.

Вахіт мовчав. Його серце стискалося.

— Народ незадоволений, — продовжив хлопець. — А новий емір Савва тільки обіцяє. Нічого не змінює. А наш майбутній спадкоємець — принц Руслан — зник, він наш добрий правитель. Іншалах щоб він повернувся а щодо еміра Ібрагіма кажуть, він хворий. Але ми молимось, щоб він одужав. І королева Олена… Вона б ніколи не вчинила так, як Брітні.

Хлопець зітхнув:

— Учора мого сусіда забрали в рабство. За те, що не підкорився новим законам. Народ більше не мовчатиме.

Вахіт стояв мовчки. Його очі дивились у далечінь, але думки були тут. У цьому Катарі. У цьому новому, чужому Катарі, який вже не був тим, що він пам’ятав.

Це не мій дім… Але я повернувся. І, можливо, саме тому.

Принц Вахіт мовчки простягнув хлопцеві кілька золотих монет.

— За коня, — сказав він. — І за правду.

Хлопець здивовано подивився на нього, потім низько вклонився:

— Дякую, Ваше Величество… Аллах хай благословить вас.

Вахіт лише кивнув і рушив у глиб базару. Його кроки були впевненими, але в душі щось стискалося. Він ішов повз ряди з шовками, пахощами, кинджалами, але не бачив нічого — лише обличчя Віри, її очі, коли вона проводжала його в аеропорту. І слова хлопця, що лунали в голові, мов удари:

«Королева Брітні… податки… рабство… народ не мовчатиме…»

🕌 У ювелірній крамниці було тихо. Старий майстер у білому тюрбані підвівся, побачивши принца.

— Ваше Величество, — схилив голову. — Чим можу служити?

— Мені потрібне кільце. Для жінки, яку я кохаю. Але не просто прикраса — символ. Щоб вона знала: я 

щоб вона знала: я повернусь. І що вона — моє майбутнє, — тихо, але твердо сказав Вахіт.

Ювелір уважно подивився на нього, ніби зважуючи не лише слова, а й тінь у його очах. Потім мовчки відкрив оксамитову скриньку. Усередині — кільце з білого золота, інкрустоване сапфіром у формі сльози, обрамлене дрібними діамантами.

— Це — «Сльоза пустелі», — пояснив майстер. — Камінь рідкісний, як і справжнє кохання. Його носять ті, хто здатен чекати — і боротися.

Вахіт узяв кільце в руки. Воно було легким, але в той же час здавалося важчим за корону. Він уявив, як надягає його на палець Віри. Як вона усміхається. Як світ навколо знову стає світлим.

— Я беру його, — сказав він. — Загорніть.

 Вийшовши з крамниці, Вахіт знову поглянув на базар. Але тепер він бачив не лише купців і прикраси. Він бачив голодні очі. Згорблені спини. Тих, хто мовчки носив на собі тягар нової влади.

І тоді він зрозумів: повернення до Віри — це не втеча. Це буде нагорода. Але спершу — він має повернути Катару гідність.

📜 Увечері, в палаці, він написав листа. До Віри.

«Моя кохана, Я тримаю в руках кільце, яке належить тобі. Але перш ніж я зможу стати твоїм чоловіком, я мушу знайти свого брата Руслана, а народ чекає його. Я не можу мовчати, коли Катар стогне. Я повернусь. І коли повернусь — це буде не лише обіцянка. Це буде початок нового життя. Твій — Вахіт.»

Він запечатав лист, поклав його поруч із кільцем. А потім вийшов на балкон, де над містом вже сходив місяць. І в його очах більше не було сумніву.

Принц Вахіт увійшов до покоїв еміра з повагою, злегка схиливши голову. Його батько, емір Ібрагім, сидів на низькому дивані, укритому золотистим шовком. Перед ним — дерев’яний лоток із акуратно складеними купюрами. Поруч стояв вірний слуга Мехмед, терпляче чекаючи.

— Я вас не потривожив, батьку? — тихо запитав Вахіт.

Емір підняв очі, і на його втомленому, але гідному обличчі з’явилася усмішка. Він упізнав у синові не просто спадкоємця, а кров — свою, від четвертої дружини Хадідже.

— Проходь, син мій, — сказав він гучно, з тією теплотою, яку дозволяв собі лише в родинному колі.

Ібрагім передав останню жменю монет Мехмеду:

— Це премія за вірну службу. Роздай іншим. І подякуй від мого імені.

Мехмед глибоко вклонився, прийняв гроші обома руками, потім звернувся до Вахіта:

— Ваше Величності, — і знову вклонився, перш ніж вийти з покоїв.

Коли двері зачинилися, Ібрагім жестом запросив сина сісти поруч. Його обличчя стало серйозним, коли він побачив вираз очей Вахіта.

— Щось тебе турбує, — сказав він. — Говори.