Глава 12. Слово матері

Глава 12. Слово матері

Дніпро, Україна

Королева Олена сиділа у тиші, затискаючи келих вина в тонких пальцях. Її погляд блукав поміж зірок, але думки — між дітьми.

Руслан. Зниклий без сліду. Данель. Без свідомості, з душею на краю. Сафія. Зламана, але незламна. Вікторія. З коханим, якого, можливо, ніколи не прийме палац. Ліза… зрадниця чи жертва, піти з Олафом — було це втечею чи остаточним викликом?

Її серце боліло, хоч обличчя залишалося мармурово спокійним. Вона жила поміж правдою та владою, поміж обов’язком та материнством. А за кожним рішенням стояла тінь двадцятирічної давнини — вогонь, що забрав Менді, сестру Феліції. Угода з темрявою. Кров рідних принцес заради безпеки її дітей. І тепер — Самія та Фатіха, знищені до того, як могли знищити її синів і дочок.

"Я зробила це заради дітей. За них би я вмерла. Але живу — отже, мушу вбивати не милістю, а холодом," — подумала вона, роблячи ковток вина.

Звук дзвінка прорізав вечір. Олена повільно підвелася й пішла у глибину палацу. На порозі стояла її сестра Людмила з каталогом у руках і тінню рум’янцю.

— Я знайшла сукню. Подивишся?

— І ти справді досі з Віктором? — суворо сказала Олена, не торкаючись каталогу.

— Він невинний. Ти помиляєшся. Він кохає мене.

Олена прикусила губу. Як вона могла сказати те, чого не доведеш? Усе вказувало на участь Віктора в арешті принцеси Сибіл у Польщі. Але довіру сестри не так легко зламати.

І в цей момент ще один дзвінок — і двері розчинились знову.

— Мирослава Віталіївна? — Людмила ахнула.

— Мамо?! — Олена навіть не приховала здивування.

Їхня мати, жінка з твердим профілем і обіймами, що пахли дорогим парфумом і карамеллю з дитинства, стояла на порозі з валізою.

Мирослава Віталіївна була жінкою, яку неможливо було не помітити. У свої 77 рік вона зберігала разючу охайність і шляхетну привабливість — ніби саме час торкався її з пошаною. Світле, акуратно покладене волосся обрамляло обличчя з ясними, світлими очима, в яких усе ще палало живе полум’я розуму. Середнього зросту, з прямою спиною і впевненою грацією — у ній відчувалося й старе виховання, і внутрішня дисципліна.

Її походження було гідне роману: батько — військовий, суворий, але справедливий, навчив її стійкості; мати — лікар-офтальмолог, витончена й делікатна жінка, що походила з царського роду. Навіть після війни ця кров не втратила сили. Мирослава носила в собі цю невидиму спадковість — не за титулом, а за духом. Родинні цінності вона оберігала, як реліквію: багатство можна втратити, але знання і честь — це те, що передається з покоління в покоління.

Навіть після найважчих років вона залишалась жінкою, чия присутність на будь-якому прийомі викликала повагу — і трохи зніченості. Вона не підвищувала голосу, вона переконувала. Не погрожувала — але кожне її слово мало вагу грому.

Кохання, що проклало шлях крізь долю

У молодості Мирослава Віталіївна покохала не титул, не походження — людину. Володимир Іванович, скромний, сильний, вихований у родині рибалок, вирізнявся не становищем, а внутрішнім стержнем. Він не прагнув бути першим — він завжди був опорою.

Вони познайомились в інституті — на лекції з політології. Він носив піджак, пошитий вручну, не боявся сперечатись із викладачами й часто питав Мирославу: «А ти що думаєш насправді?» Через три місяці після випуску вони одружились. Батьки обох були не просто не проти — вони відчували: таке кохання не потребує дозволу, воно вже саме собі згода.

Мирослава походила з впливової родини: батько — військовий, мати — офтальмолог, нащадок старовинної династії. І хоч кров у неї царська, вона завжди казала: «Справжню цінність видно тільки серцем, а не в родоводі.»

Разом вони прожили 60 роки. Відсвяткували діамантове весілля під вишнями свого заміського будинку, у колі дітей, онуків і правнуків. У них народилося семеро дітей, долі яких стали продовженням їхніх цінностей. Володимир став видатним дипломатом, а Мирослава — шанованою суддею кількох округів України.

Вони прожили не просто довге життя — вони збудували власний дім на скелі, якого не зруйнували ні війни, ні бурі, ні час.

— Я повернулася, — сказала вона, усміхаючись. — Побачила півсвіту. В Італії милувалась садами Боболі, у Барселоні — слухала орган у Саграда Фамілія. Але серце ніколи не полишало Київ і Дніпро.

Вечір перетворився на імпровізовану вечерю. Сміх, розмови, родинна теплота. Але за столом усе ще була тінь: розмова про Сибіл, про Віктора, і нарешті — про Юлю.

— Азім покинув її з дитиною? — перепитала Мирослава.

— Так, — холодно відповіла Олена. 

— Цей Азім — мерзотник. Його треба засудити. І я про це подбаю, як суддя.

І тоді Олена вперше за вечір усміхнулась щиро. Бо як би не боліло серце — вона мала тил. Мати, яка колись навчила її стояти прямо. І тепер — може стати її щитом. 

Королева Олена сиділа в шезлонгу, спостерігаючи, як прозорий басейн мерехтить у світлі ліхтарів. Вода текла неквапливо, мовби знала більше, ніж будь-хто у палаці. Тиша огортала простір, коли до неї підійшла її мати — Мирослава Віталіївна.

— Як ти, доню? — м’яко запитала вона, сівши поруч. — Як діти? Як Катар?

Олена зітхнула:

— В усьому щось не так. Руслан зник. Даніель у комі. Сафія відновлюється після… А Вікторія — я не впевнена, чи буде щаслива без титулу. Лідія вірить у Віктора, а я ні. Ібрагім мовчить, але я бачу, як він тримає біль у собі.

Мати простягнула руку, лагідно стиснувши її пальці:

— Не тримай усе в собі. Знаєш, що я завжди казала: одна ніч з молитвою варта десяти з сумнівами. Не приймай рішень із серця, в якому панує страх. Іноді краще взяти паузу й дозволити життю дати відповідь замість тебе.

Олена усміхнулася ледь помітно. Її голос став м’якішим: