Глава 16. Право на другий шанс

Глава 16. Право на другий шанс

Наші дні. Приватна клініка в Дохі.

Білий, мов порцеляна, принц Даніель лежав у тиші палати, лише апаратура нагадувала: життя ще тримається за нього. Місяць. Цілий місяць між світом і тінню. Біля нього — невідступна Хадіра. Вона не йшла. Жила між стільцем і молитвою.

Вона заснула, притулившись щокою до складених рук, коли сталося те, на що не сподівався навіть лікар.

— ...Хадіра, — прошепотів він.

Його очі, затуманені, знову побачили світ.

Дівчина підскочила. Сльози, мов перли, покотилися по щоках.

— Даніелю… Ти… ти мене впізнаєш?

Він слабко стиснув її пальці.

— Ти… знайома… Хадіра? А... хто я?

Вона завмерла. Короткочасна амнезія — слова лікаря стукнули в пам’яті.

Покої колишньої королеви. Вечір.

Фейза сиділа біля вікна, загорнувшись у темне парчове покривало. Тінь від згасаючого сонця лягала на її обличчя, але не могла сховати його скорботи. Вона досі носила у серці незагойну рану — втрату Фатіхи. І тепер нова підозра — зникнення Самії — не давала їй спокою. Думки туманилися, але ім’я Єлени знову й знову спливало на поверхню її свідомості.

Двері тихо відчинилися. Увійшла служниця Айна, схиливши голову у глибокому покліні.

— Ваша Величносте… — її голос був тремтливим. — Пробачте, але я не можу більше мовчати. Ми повинні знайти Самію. Ми не можемо сидіти склавши руки, ніби нічого не сталося.

Фейза повільно повернулася до неї, погляд її став важким і проникливим.

— Ти знаєш, що це була моя улюблена дитина серед чужих. Самія — не просто служниця. Вона… жива душа в цьому мертвому домі.

Вона підвелася і підійшла до вікна, з якого видно було вежу, де колись гралася Фатіха. Від спогаду її голос став колючим.

— Олена за все заплатить… за мою внучку Фатіху, яку вона в мене забрала. Вона відняла її молодість, її свободу. А її син Влад… жалюгідний слабак, який дозволив це.

Айна стримувала сльози.

— Я знаю, Ваша Величносте. Але тепер — Самія. Її ще можна врятувати. Вона мені дорога. І я знаю — вам теж. Прошу вас… давайте діяти. Нехай Аллах вкаже шлях до вашої внучки. І нехай оберігає Самію. Я буду молитися за неї. І за вас.

Фейза повернулася до служниці. Її обличчя змінилося — з гіркотою, але й теплотою. Вона кивнула.

— Дякую, Айно. Приємно знати, що навіть служниця пам’ятає ім’я моєї Фатіхи. Це значить більше, ніж ти думаєш.

Приватна клініка в Дохі

Тим часом Хадіра злегка затремтіла, але стрималася. Її погляд був м'яким, як у матері до дитини, що заблукала у темряві власних думок.

— Ти Даніель… принц Катару. І ти… мій наречений.

Він дивився на неї з подивом — ніби слухав чарівну історію, яку не пам’ятав, але якій хотів вірити.

— Ми… були щасливі?

Хадіра всміхнулася крізь сльози:

— Дуже. І будемо ще більше. Ти просто забув… але ми знайдемо шлях назад. Я допоможу тобі згадати нас.

Даніель закрив очі. Його долоня, ослабла, залишилася в її руках.

— Я не відчуваю страху, коли ти поруч, — прошепотів він.

— І не відчуєш, — відповіла вона. — Я не відпущу тебе. Ніколи.

За склом палати вечір плавно перетікав у ніч. А в ній — нове дихання, новий початок… і таємниця, яку Хадіра вирішила тримати за зачиненими дверима пам’яті.

Поки лікар пояснював, що потрібна турбота, спокій і підтримка, Хадіра мовчки стояла поруч, уже прийнявши на себе роль тієї, хто охороняє тепер не лише його життя, а й новий шанс на їхню спільну історію — навіть якщо пам'ять її коханого стерта.

Хадіра вже знала, що зробить усе, щоб Даніель залишився з нею.

Королева Олена сиділа біля великого вікна, обгорнута у шовковий халат кольору винного золота. Її руки тримали чашку з м’ятним чаєм, але вона майже не пила — погляд був застиглим. Сьогодні вперше за місяць вона повернулася з України. І щойно отримала звістку — Даніель прийшов до тями.

Двері тихо прочинилися. До кімнати ввійшла Хадіра. Вклонилася низько, але її очі не відвела — вона не ховалась.

— Ваше Величносте, ви бажали поговорити?

— Сідай, — коротко відповіла Олена, не зводячи погляду з неба за вікном. Її голос був м’який, але холод криги бринів у кожному складі. — Я чула, що він… прокинувся. І пам’ятає тебе.

— Тільки мене, — тихо сказала Хадіра. — У нього амнезія.

Олена на мить мовчала. А потім — обережно, майже з полегшенням видихнула.

— І це… добре. Дуже добре. Він не згадав Самію. І, якщо ти розумна — не дозволиш йому згадати.

Хадіра застигла.

— Ви… бажаєте, щоб я…

— Так, — перебила її королева спокійно. — Обманюй. Підтверджуй, вигадуй, мовчи. Я не буду тебе зупиняти. Навпаки. Якщо він вірить, що зробив тобі пропозицію — зроби це дійсністю. Увійди в цей дім не як жалюгідна обраниця, а як законна наречена.

— Але якщо він колись згадає…

— А якщо ні? — тихо спитала Олена, схиляючись ближче. — Якщо пам'ять ніколи не повернеться, у тебе буде влада. Якщо повернеться — тоді вже інша гра. Але зараз… тримай його біля себе. І не смій згадувати Самію. Навіть подумки.

Хадіра стиснула губи. В очах блиснула рішучість.

— Я зроблю все, що потрібно.

Олена торкнулася її руки.

— Добре. Бо тепер ти — не просто любов. Ти — наша остання стратегія.

Олена повернулася до вікна, мовби щось пригадуючи. Її голос став спокійнішим, але ще більш загрозливим у своїй стриманості.

— Самія… вона була помилкою. Вибуховою, нестримною. Даніель вибрав її не серцем, а проти здорового глузду. І тепер — він отримав за це розплату.

— Але ж він її кохав, — обережно мовила Хадіра.

— Кохання… — усміхнулася Олена, але в її очах не блищало тепла. — Це не привілей для принца. Це привид, що забирає слабких. У цьому домі виграють ті, хто вміє тримати удар.

Вона підняла погляд на Хадіру — повільно, глибоко.