Глава 13. Серце імперії

Глава 13. Серце імперії

Катар, Доха. Палац аль-Шаф.

У кімнаті було тихо, надто тихо, як для колишнього центру імперської сили. На великому ліжку, серед шовкових простирадл, лежав емір Ібрагім — постарілий, блідий, змучений не лише болем серцем, а й розчаруванням. Його серце, що колись билося в унісон з пульсом держави, зараз билося обережно, повільно, з перервами.

Біля нього мовчки стояв лікар із флаконом крапель, які мали підтримати життя. Емір не дивився на нього. Його очі були зосереджені десь вдалині — можливо, в минулому.

— Після удару вам потрібен повний спокій, — м’яко сказав лікар, залишаючи приміщення.

Та спокою не було. Минулої ночі він отримав другий удар — не тілесний, а душевний. Його син, принц Кемаль, розірвав заручини з Наре, дочкою турецького посла. Це було не просто образою: це була політична катастрофа.

Ібрагім викликав Кесем — свою третю дружину. Колись вона захоплювала його розумом і мовчазною підтримкою. А зараз стояла перед ним у сльозах, не наважуючись підняти очі.

— Як ти могла це допустити?! — гримів Ібрагім. — Ти знала, що він знову зустрічається з цією українкою… і нічого не зробила!

Кесем тихо прошепотіла:

— Мій емір...Я намагалася втручатися але він...

— Ти мала обов’язок, Кесем! Ти більше не жінка, яка тримає цей дім! — він ледве стримував біль у грудях. — На відміну від Олени… вона знала, як стримати синів!

Ці слова боліли більше за крик.

Вночі, поки всі спали, емір попросив з'єднати його з посольством Туреччини. Голос у трубці відповів глухо:

— Алло?

— Це емір Ібрагім, батько Кемаля. Я… хочу вибачитися за поведінку мого сина. Це був необачний вчинок. Він… як Даніель.

Мовчанка.

Принц Даніель — ще одне зранене крило династії. Колись він вибрав не Хадіру, як хотіла родина, а Самію — дівчину з невідомим минулим. Самія давно зникла, а Даніель зараз у ком.

Імперія тріщала по швах. Принци зривали заручини, королеви плакали в темряві. А колись могутнє серце Катару билося тепер ледь чутно.

Палац аль-Шаф. Ранок.

Емір Ібрагім, загорнутий у легку накидку, сидів на балконі свого крила. М’яка подушка, свіже повітря і легкий аромат благовоння створювали ілюзію спокою. Але його очі — втомлені, насторожені — свідчили про бурю всередині.

— Принесіть каву, — наказав він слузі, ледь кивнувши.

Коли двері розчинились, до балкона увійшов тимчасовий емір — принц Савва. Вишукана чорна сорочка із вишитими краями, чорна арафатка, пов'язана зі знанням традиції — виглядав він, як справжній спадкоємець.

— Ассаламу алейкум, батьку, — промовив Савва і сів поруч, повагом.

Ібрагім посміхнувся, хоча в очах ще жевріла гіркота.

— Ва алейкум ассалам....Як проходить правління? Народ дослухається до тебе?

Савва, трохи розігрівшись, розповів із захопленням:

— Я скликав раду міністрів, обговорили фінансову підтримку для сільських окраїн. Плануємо оновити будинки в бідних районах. А королева Брітні — просто золото. Вона впровадила нові судові правила, навіть сама присуджувала покарання кільком зухвалим злодіям.

Ібрагім мовчки спостерігав. Його погляд ковзнув по обличчю сина — здавалося, він намагається зрозуміти не те, що той говорить, а що насправді відчуває.

— Савво, — озвався нарешті Ібрагім. — Мені доповідають. Про Брітні. Народ не в захваті. Брати-шейхи шепочуться. Преса — мовчить, але ти ж знаєш: мовчання іноді гірше за крик.

Обличчя Савви змінилося. У його погляді пробігла тінь, але він стримав себе.

— Якщо хтось наважиться погано говорити про мою дружину — я накажу покарати. Ніхто не має права поливати брудом мою королеву.

— Слідкуй за нею, — тихо мовив Ібрагім. — Мене турбує її надмірна самостійність.

Савва мовчки схилив голову й стишено відповів:

— Я усе владнаю, батьку.

Він допив каву, вклонився з повагою і покинув терасу.

Та щойно двері зачинилися, емір натиснув дзвіночок.

— Поклич Мехмеда, — прошепотів він.

За кілька хвилин у покої з’явився євнух у темному халаті.

— Ти станеш моїми очима й вухами, — мовив Ібрагім. — Стеж за Саввою. І особливо — за Бритні. Ніхто не повинен знати. Ти мене зрозумів?

— Так, повелителю, — коротко відповів Мехмед, низько вклонившись.

Ібрагім залишився сам. Він ще жив, ще спостерігав. І хоч влада перейшла тимчасово до його нащадків, серце імперії досі билося — у його грудях.

Принц Діма стояв перед дзеркалом, застібаючи манжети традиційного білого вбрання. Він мав вирушити на важливу зустріч з інвесторами — угода, що могла зміцнити економічну стабільність королівства. Та не встиг він одягнути хітон до кінця, як двері відчинилися, і до покоїв влетів слуга:

— Ваша Величносте, Ваш брат — шейх-принц Тимофій. Він наполягає на зустрічі.

Діма махнув рукою, навіть не обернувшись:

— Нехай заходить.

Двері відчинилися ширше, і в кімнату буквально увірвався Тимофій. Його постать дихала люттю, голос був хрипким від гніву:

— Ти знаєш, що робиться на вулицях, Дімо?! Людей перетворюють на рабів! Завдяки кому? Завдяки «королеві» Брітні. А Савва мовчить. Весь Катар мовчить. Я більше не можу!

Діма мовчки слухав, схрестивши руки на грудях. Він поблід, коли почув наступне.

— Я підозрюю, що вона також причетна до зникнення Руслана…

Слова брата повисли в повітрі, як грім. Діма закрив очі й тяжко зітхнув:

— Я вже вислав своїх людей на пошуки. Мати, королева Олена, молиться щодня. Але — глухо. Ні сліду… Ні надії.

— І що, ми так і залишимо все як є? — не вгавав Тимофій. — Савва не зробить нічого, він до кінця буде прикривати свою «королеву». Ми не можемо розчарувати батька, Ібрагіма, але і мовчати — не маємо права.

Діма підійшов до брата, поклавши руку йому на плече:

— Якщо буде хоч крихта доказу того, що Бритні причетна до усунення Руслана з престолу, або до його зникнення, ми не дамо їй врятуватись. Її виженуть разом із Саввою, або… настане суд за законами пустелі.