Глава 8. Східна казка з гірким присмаком

Глава 8. Східна казка з гірким присмаком

Три роки тому....2016 році

У двадцятитрирічної Ілінки з Румунії життя було, на перший погляд, стабільним, але одноманітним. Вона працювала менеджеркою в Туреччині, була самодостатньою, незалежною, але після кількох невдалих стосунків коло її інтересів обмежувалося роботою, серіалами та рідкісними прогулянками. Вона не вірила в романтичні "східні казки", але доля вже готувала їй сюрприз.

Одного дня, занурившись у стародавні манускрипти в турецькій бібліотеці, Ілінка майже не помічала світу навколо. Аж раптом її погляд зустрівся з пронизливими очима Азіза. Високий, з м'якою посмішкою та надзвичайним спокоєм, він одразу привернув її увагу. Їхня перша зустріч була буквальною: Ілінка несла стопку книг, і Азіз, виходячи з-за стелажу, допоміг їй зібрати розсипані томи. Короткий обмін фразами, легка ніяковість – і їхні шляхи розійшлися.

Але доля, здавалося, вирішила зіграти свою партію. За тиждень Ілінка знову побачила Азіза в невеликому кафе, де вона зазвичай пила ранкову каву. Цього разу вони заговорили. Азіз виявився з Катару, вивчав історію мистецтв і був зачарований культурою регіону. Їхні розмови лилися легко й невимушено, вони виявили багато спільних інтересів, від стародавніх цивілізацій до сучасної літератури. Кожна зустріч була ніби продовженням попередньої, а короткі прощання залишали відчуття приємного передчуття.

Почуття Азіза розвивалися стрімко. Після всього лише кількох зустрічей, які здавалися Ілінці лише початком чудової дружби, Азіз освідчився в коханні. Це сталося під зоряним турецьким небом, коли вони прогулювалися набережною. Його слова були щирими й наповненими такою ніжністю, що серце Ілінки здригнулося. Попри раптовість, у ній прокинулося щось тепле та світле. Вона відповіла йому посмішкою, в якій читалося сум'яття та надія.

Незабаром Ілінці настав час повертатися додому, до Румунії. Вона відлітала з почуттям, схожим на пурхання метеликів у животі – передчуттям чогось нового, хвилюючого та неймовірно романтичного. Розлука не змусила себе довго чекати. Всього за кілька днів після її повернення пролунав дзвінок від Азіза. Він не міг довше чекати й запросив її до Катару. Його голос був сповнений нетерпіння та обіцянки див.

Ілінка погодилася. Прибувши до Дохи, вона була вражена. Азіз зустрів її і відразу відвіз до розкішного готелю, де на неї чекав номер з видом на мерехтливі вогні міста. У ванній були пелюстки троянд, а на столі – екзотичні фрукти; Ілінка почувалася королевою. Увечері вони вечеряли у вишуканому ресторані, де кожна страва була витвором мистецтва, а атмосфера огортала ніжністю. Катар постав перед нею у всій своїй величі, пропонуючи абсолютно новий досвід. Вони провели кілька днів, досліджуючи місто, відвідуючи музеї, ринки та насолоджуючись товариством одне одного. Азіз був уважним, турботливим і відкритим, і Ілінка відчувала, як її прив'язаність до нього міцнішає з кожним днем.

Під час однієї з їхніх вечерь Азіз із серйозним виразом обличчя запропонував їй зробити наступний крок: познайомитися з її матір'ю, Оленою. Це була важлива пропозиція, що свідчила про серйозність його намірів. Ілінка, почуваючись абсолютно щасливою та впевненою в його щирості, без вагань погодилася. Вона розуміла, що це може бути початком нової глави в її житті, глави, в якій східна казка сплітається з реальністю.

Зустріч Азіза з Оленою минула так, як Ілінка й сподівалася – майже ідеально. Азіз приїхав вчасно, одягнений бездоганно, зі щирою усмішкою. Він приніс пишний букет улюблених квітів Олени та елегантну коробочку з витонченими сережками. Його чемність, повага та непідробний інтерес до розповідей Олени про дитинство Ілінки одразу підкорили її. Він ставив правильні запитання, уважно слухав і справляв враження порядного та освіченого молодого чоловіка.

Проте, коли Азіз поїхав, на обличчі Олени з'явилася тінь тривоги. "Він дуже приємний, Ілінко, – сказала вона, беручи доньку за руку, – але ти маєш бути обережною. Не поспішай, адже він араб". У її словах відчувалася материнська турбота, змішана зі страхом перед невідомістю та культурними відмінностями, про які вона, ймовірно, чула чимало. Ілінка намагалася заспокоїти її, але тривога в очах матері залишила легкий відбиток і на її серці.

Тривоги матері швидко відійшли на другий план, коли за кілька днів пролунав дзвінок від Азіза. Його голос звучав схвильовано, але радісно. "Ілінко, є дещо, що я маю тобі розповісти. Я запрошую тебе приїхати до Катару. Але цього разу... ти будеш гостею у палаці". Він завагався, а потім вимовив слова, які змусили серце Ілінки завмерти, а потім шалено забитися: "Я... я принц Катару".

Світ Ілінки перевернувся. Принц! Вона завжди читала про це в казках, але ніколи не могла уявити, що це стане її реальністю. Шок швидко змінився ейфорією. Усі сумніви та тривоги матері розчинилися у хвилі радісного передчуття. Ілінка, сяюча від щастя, з радістю стала збирати речі, мріючи про нову главу свого життя. Вона уявляла собі розкіш, кохання та східну казку, не підозрюючи, які випробування та сюрпризи чекають на неї за високими стінами палацу.

Ілінка летіла до Катару, її серце трепетало від передчуття. Вся ця ситуація здавалася їй ожилою казкою, і вона вже бачила себе в ролі принцеси, що живе в розкоші та коханні. Думки про майбутню зустріч з королівською родиною аль-Шаф, про знайомство з їхніми традиціями та про життя поряд з коханим Азізом наповнювали її голову. Їй здавалося, що вона на порозі найщасливішого періоду свого життя.

В аеропорту її зустрів чудовий лімузин, який плавно мчав її по блискучих дорогах Дохи. Чим далі вони їхали, тим сильніше зростало її хвилювання. Нарешті, автомобіль зупинився перед величними воротами, за якими відкрився вид на грандіозний мармуровий палац. Це було приголомшливе видовище, уособлення багатства та давньої історії. Ілінка була в повному захваті, її очі сяяли, коли вона уявляла, як скоро увійде в цей світ.