Пролог

Пролог

Вітер пустелі був гарячим, мов подих гніву. Він піднімав пісок, розвіював надії і приховував таємниці. На горизонті палало сонце, немов очі старого бога, що дивився згори на землю, сповнену страждань і пристрастей.

Принц Руслан лежав серед піску, без свідомості, з пораненим тілом і розбитою душею. Його тіло боліло, але душа — ще більше. Він бачив сни про кохання, яке не міг згадати, і відчував у грудях порожнечу, яку ніщо не могло заповнити. Його серце билося в ритмі втрати, але ім’я тієї, хто залишила слід у його душі, губилося в безодні забуття.

Далеко звідси, у золотих покоях палацу, королева Брітні вдивлялась у дзеркало. Її краса була легендарною, як і її жорстокість. У її владі — місто, що колись було столицею вільного Катара. У її руках — долі сотень, зокрема й однієї рабині, що колись була нареченою принца. Ім’я цієї рабині — Катя. Вона вже не мріяла про кохання. Вона лише хотіла вижити.

Принцеса Вікторія стояла перед дзеркалом, мов перед вироком. Її прикрашали коштовності, але вона відчувала, як її душу стискають ланцюги. Батько наказував одне, серце вимагало іншого. Її єдина правда — Дем’ян. Але чи вистачить сили піти проти усього світу?

Поки одні борються за владу, інші — за свободу. Дехто хоче любові, дехто — помсти. Але всі вони стоять на краю великої битви — битви не лише за трон, а за себе.

А у самому серці пустелі, в королівстві, де правили інші закони і чужа воля, принцеса Вікторія дивилася у нічне небо, згадуючи голос лікаря Дем’яна. Її долю давно вирішили інші. Але вона ще не здалася.

Поки пісок ховав сліди, а вогонь минулого горів у серцях, пророчі слова лунали серед тиші:

Це історія, де пісок пам’ятає кожну пролиту сльозу.
Це історія, де вогонь очищує, або спалює.
Це — "Східна троянда: Вогонь і пісок".