Глава 22. Голос, що врятував

Глава 22. Голос, що врятував

Доба тому, на краю мостового поручня, Саша збиралася стрибнути вниз. Її очі були повні сліз, а серце — розпачу. Але в останній момент її втримала міцна рука. Вона налякано обернулася і тихо побачила перед собою молодого чоловіка. Це був Дем’ян. Він помітив її смуток, проходячи повз, і не зміг залишитися байдужим. Дем’ян не знав, хто вона, але його власне життя п’ять років тому змінилося, коли його врятував чоловік на ім’я Логан — той став йому найкращим другом і ніби братом на все життя. Саме тому Дем’ян відчув, що зараз настав його час врятувати чиєсь життя.

Він промовив тихим, заспокійливим голосом:  
— Життя не закінчується, воно тільки починається. Я допоможу тобі. Ми все змінимо разом. Тільки злізь.  

Саша, почувши ці слова, відчула, як слабкий промінчик надії пробіг її тілом. Але раптом її свідомість потьмяніла, і вона знепритомніла. Дем’ян встиг підхопити її, коли вона впала, помітивши, що її рука була порізана об поручні, а з рани текла кров. Не гаючи часу, він акуратно опустив її на землю, перевірив пульс і здійснив усі можливі заходи першої допомоги.  

Дем’ян, будучи лікарем, викликав швидку допомогу. До її прибуття він намагався привести Сашу до тями. Коли медики приїхали, Саша була підключена до кисневої маски. Дем’ян, уже одягнувши білий халат, вирішив залишитися з нею, щоб підтримати її в цей важкий момент.  

Коли Саша прийшла до тями в лікарняній палаті, її голова була важкою, але вона згадала, що сталося. Через кілька хвилин у палату зайшов лікар — це був Дем’ян. Він підійшов, щоб перевірити її стан.  
— Як ти себе почуваєш? — запитав він із добротою в голосі.  

Саша подивилася на нього, її очі наповнилися сльозами вдячності.  
— Дякую вам... Ви врятували мене, не дали мені зробити дурницю...  

Дем’ян усміхнувся і відповів:  
— Ти ще молода, у тебе все життя попереду. І ти можеш її змінити, зробивши все по-своєму.  

Він перевірив крапельницю, після чого попросив медсестру її замінити. Перед тим, як піти, Дем’ян додав:  
— Відпочивай. Потім, якщо захочеш, розкажеш, що тебе довело до такого стану.  

Саша раптом простягнула йому руку, ніби боялася, що не зможе розповісти пізніше.  
— Я хочу розповісти зараз, — тихо сказала вона.  

Дем’ян сів поруч і уважно вислухав її історію. Кожне її слово приголомшувало його. Коли Саша закінчила, вона попросила у нього телефон. Але вона нічого не сказала Дем’яну про те, кому планує зателефонувати. Вона хотіла зателефонувати своїй тітці Олені, яка була відомою в Катарі як впливова жінка — королева у своїй справі. Олена була єдиною, хто завжди підтримував Сашу.  

Дем’ян, не знаючи всієї ситуації, все ж дав їй телефон, сподіваючись, що розмова з близькою людиною зможе її заспокоїти. Саша набрала номер тітки Олени і розповіла їй про все, що сталося: про вчинки своєї матері, про свій розпач. Олена прийшла в лють, почувши все це, але запевнила племінницю, що розбереться в ситуації.  

— Ти можеш пожити у нас у Катарі, поки все не владнається, — сказала Олена. — Ти зможеш відпочити, набратися сил, а потім продовжиш навчання.  

Саша, почувши це, відчула полегшення. Ідея поїхати до Катару, хоч і тимчасово, давала їй шанс на нову главу в її житті. Вона усміхнулася:  
— Дякую, тітко. Я з радістю приїду.  

Олена приїджає до України її батьківщина, щоб захистити племінницю та поговорити с сестрою Людою. Олена, впевнена й спокійна, сиділа навпроти Люди у вітальні. Її постава випромінювала велич, гідну королеви, але очі були сповнені серйозності. Люда, навпаки, нервово дивилася вбік, уникаючи прямого погляду.

— Людо, — почала Олена, її голос звучав твердо. — Я чула про те, що сталося з Сашею. Це неприпустимо. Як ти могла зайти так далеко?  

Люда відірвала погляд від вікна і, захищаючись, відповіла:  
— Олена, ти не розумієш. Я щаслива з Віктором. Саші просто потрібен час, щоб звикнути.  

Єлена, злегка нахиливши голову, примружилася:  
— Щаслива? Ти називаєш це щастям, коли твоя донька ледве не вчинила самогубство?  

— Вона перебільшує, — огризнулася Люда, зробивши ковток води. — Саша завжди була дуже емоційною.  

Олена зітхнула, її терпіння вже було на межі:  
— Ти настільки засліплена своїм Віктором, що не бачиш реальності? Віктор ставить під загрозу вашу сім’ю, Людо.  

— Ти його не знаєш, — різко відповіла Люда. — Віктор дбає про мене, як ніхто інший.  

Олена похитала головою, її голос став м’якшим, але все ще рішучим:  
— Людо, це не турбота, це контроль. Ти не бачиш всієї картини. Я розберуся із ситуацією, але попереджаю: якщо ти продовжиш ігнорувати свою доньку, ти її назавжди втратиш.  

Люда насупилася, її голос здригнувся:  
— Я не хотіла завдати їй болю.  

Олена, нахилившись уперед, з упевненим поглядом промовила:  
— Тоді почни діяти зараз. Врятуй те, що ще залишилося.  

Олена, не відводячи погляду, продовжувала говорити з Людою, її голос став ще більш твердішим:  
— Людо, ти повинна зрозуміти, що твоя сліпа прив’язаність до Віктора руйнує все навколо. Ти втрачаєш доньку, і це не просто слова.  

Люда, відчуваючи, як її охоплює злість, різко відповіла:  
— Ти завжди думаєш, що знаєш краще за всіх! Але ти не розумієш, як мені було важко всі ці роки. Віктор — це мій шанс на щастя!  

Олена, зберігаючи спокій, але з ноткою докору в голосі, сказала:  
— Щастя? Людо, щастя — це бачити, як твоя донька посміхається, а не чути, як вона кричить про допомогу. Ти готова пожертвувати її благополуччям заради людини, якого ледь знаєш?  

Люда опустила погляд, її голос став тихішим:  
— Я не знала, що все зайде так далеко...  

Олена, пом’якшивши тон, але не втрачаючи впевненості, підійшла ближче:  
— У тебе ще є шанс все виправити. Саша потребує тебе. Вона повинна знати, що її мати готова боротися за неї, а не за свої ілюзії.