Глава 18. Допомога людям

Глава.18 Допомога людям

Катар, Аль-Захіра

У багатому й розкішному Катарі, серед розкоші, якій вони могли лише заздрити, жила бідна родина, змушена покинути свій дім. Вони переїхали з Алчевська Луганської області, де з 7 квітня 2014 року територія знаходиться під окупацією. Щоб почати нове життя, їм довелося переселитися в Катар. Главі родини, Данилу, вдалося знайти роботу на будівництві, але оплата була настільки мізерною, що грошей ледве вистачало, і родина жила практично як раби.

У їхній маленькій кімнаті було дуже тісно: одне ліжко для матері та доньки, а Данило спав на матраці на підлозі. Зоя, мати Каті, була жінкою середнього віку, чиї м’які очі відображали її втомлену душу. Важкі умови життя залишили на ній свій слід: її волосся посивіло, а обличчя вкрили зморшки. Але, попри все, Зоя залишалася сильною жінкою, в якій ще горів вогонь боротьби.

Данило, її чоловік, був кремезним, невисоким чоловіком із важким характером, але добрим серцем. Він завжди намагався допомогти своїй родині, не скаржачись на роботу в будівництві, навіть якщо це означало довгі години під палючим сонцем.

Катя, його донька, була красивою дівчиною шістнадцяти років. Її волосся — темне та трохи кучеряве, спадало до плечей, а карі очі, завжди сповнені живого інтересу, відображали її розум і рішучість. Вона була середнього зросту та мала струнку фігуру, що не залишалося непоміченим, коли вона проходила повз. У її ході була легкість, незважаючи на тяжкі часи, а в очах — прагнення до чогось більшого. Вона носила простий одяг, який сильно зносився за ці роки, але, попри це, вона завжди намагалася виглядати охайно. Катя не звикла скаржитися на свою долю, але її серце було сповнене мрій про краще життя.

Ранок почався з м’якого світла, яке пробивалося крізь старі, поношені занавіски. Кімната була холодною, адже опалення забезпечувалося лише старенькою буржуйкою, яка гріла тільки вночі, коли Данило повертався з роботи та розпалював вогонь. Катя прокинулася, пригорнувшись до матері, і побачила, як слабкий промінь сонця м'яко грався на їхній підлозі.

Софія, найкраща подруга Каті, була трохи старшою за неї і завжди підтримувала у всьому. Вона була пухкенькою дівчиною з довгим світлим волоссям, її ніжна усмішка завжди дарувала відчуття тепла. Софія, як і Катя, навчалася у школі для біженців. Дівчата вміли ділити не лише труднощі, а й знаходити радощі навіть у найпростіших дрібницях життя.

Як завжди, цього ранку Катя прокинулася раніше за всіх. Вона старалася не розбудити маму з татом, тихенько одягнулася і вийшла з дому. Софія вже чекала її за рогом. Сьогодні подруги збиралися вирушити до контори, де працювала тітка Те Йон, сподіваючись отримати хоч трохи їжі та зігрітися.

— Ну, ходімо скоріше, — сказала Софія, усміхнувшись і взявши Катю за руку. — Голодною ходити зовсім не хочеться. Та й раптом тітка Те Йон нас прийме хоча б ненадовго.

Катя усміхнулася у відповідь:  
— Сподіваюся, вона дозволить зайти. А якщо пощастить, може, у неї є щось смачненьке...

Софія кивнула, зробивши крок вперед:  
— Головне, щоб встигли. Не знаю, як тобі, а мені вже добряче холодно.

Катя засміялася, намагаючись розрядити обстановку:  
— Нічого, Софійко, ми впораємося. Головне — не втрачати надію.

Дівчата пришвидшили крок, їхня розмова була легкою, але обидві відчували напруження майбутнього дня.

Коли дівчата підійшли до адвокатської контори, вони помітили, що всередині було мало людей, і їм дозволили увійти. Їх зустріла Те Йон — жінка середнього віку корейського походження з доброзичливою усмішкою і уважним поглядом.

— Вітаю вас! — сказала вона тепло. — Чим можу допомогти?

У цей час принц Руслан, який був у кімнаті, звернув увагу на дівчат. Його погляд зупинився на Каті, і він відчув щось дивне — її м’які риси обличчя, виразні карі очі, сповнені надії та сили, одразу привернули його увагу. Серце принца почало битися швидше.

— Ласкаво просимо, — вимовив Руслан, намагаючись залишатися спокійним, хоча всередині його переповнювали емоції. — Чим можу допомогти?

Катя, трохи збентежена, поглянула на нього і тихо відповіла:  
— Ми… просто прийшли за чаєм і чимось на сніданок.

Те Йон, помітивши їхню скромність, вирішила не відмовляти і проявити турботу:  
— Руслане, принеси чай і булочки для наших гостей, будь ласка.  

Принц кивнув, але його погляд знову спрямувався на Катю. Йому здавалося, що між ними зароджується невидимий зв’язок. Її образ для нього був ніби з іншого світу — мирного й далекого від королівських обов’язків. Поки Руслан приносив чай, він намагався заговорити з Катею, хоча сам ще не розумів, як це почуття змінить його життя.  

Катя, нічого не підозрюючи, не знала, що перед нею принц Катару. Але між ними почала зароджуватися міцна зв’язок, яка могла змінити долі обох.

Тим часом Сем, який сидів за столом поруч із Софією, відчув щось незвичайне. Софія, спостерігаючи за ним, помітила, як його погляд став м’яким і зосередженим, коли він дивився на неї.