Глава 12. Лікар із Агія Марина

 Глава 12. Лікар із Агія Марина

П'ять років тому

Село Агія Марина Хрисохус, Республіка Кіпр

Літо 2014 р

В селі панувала тиша й спокій. У цьому маленькому куточку світу греки й турки жили пліч-о-пліч, підтримуючи одне одного у буденних радощах і труднощах. У цьому мирному співіснуванні виросла Еміне — мила й привітна дівчина, Її мати була гречанкою, а батько — турком. Незважаючи на бідність, їхня сім'я жила в любові та гармонії.

Одного сонячного ранку Еміне взяла кошик і вирушила збирати оливки. День обіцяв бути звичайним, але доля мала інші плани. Занурена в свої думки, вона раптом зіштовхнулася з чоловіком у білому халаті. Кошик випав з її рук, і вона роздратовано промовила:

— Ви дивитеся, куди йдете?

Нахилившись, щоб підняти кошик, вона помітила, що незнайомець випередив її. Він, із теплою усмішкою, сказав:

— Вибачте, будь ласка. Я поспішав і не встиг загальмувати.

Його голос був настільки приємним, що Еміне на мить забула про свій гнів. Вона уважніше придивилася до його обличчя й раптом упізнала його.

— Доктор Дем’ян, це ви?

Молодий лікар Дем’ян, який тільки починав свою практику, також усміхнувся.

— Так, це я.

Між ними почалася незграбна розмова, кожен вибачався за незручність.

— Вибачте, це я винна, не дивилася, куди йду, — сказала Еміне, трохи збентежено.

— Нічого, нічого, це моя провина. Пробачте, — відповів він ніжно.

Вони зустрілися поглядами, і Еміне відчула, як її серце починає битися швидше. Його ясні очі й теплий голос зачарували її. Дем’ян запропонував допомогти їй із кошиком, але Еміне, трохи зніяковівши, відмовилася й поспішила піти. Проте її погляд, сповнений сором’язливості, був сповнений нових почуттів.

Дем’ян стежив за нею, розуміючи, що і його серце почало тягнутися до цієї дівчини. Він залишився стояти, спостерігаючи за її фігурою, поки Еміне зникала вдалині. Попереду на нього чекали пацієнти в його приватній клініці — єдиній у цьому селі. Але думки про їхню випадкову зустріч гріли його душу протягом усього дня.

Еміне дісталася до оливкового саду, який належав одній заможній родині. Ця сім'я мала багато працівників, які збирали оливки для продажу, виробництва олії чи маринування. Серед цих працівників була й найкраща подруга Еміне — Нігяр.  

Щойно побачивши Нігяр, Еміне поспішила до неї, і разом вони взялися до роботи. Збираючи оливки, Нігяр зауважила сяюче обличчя своєї подруги.  

— Чому ти така щаслива сьогодні, Еміне? — запитала вона, з посмішкою.  

Еміне на мить замислилася, а потім, з мрійливим виразом обличчя, відповіла:  
— Уявляєш, я сьогодні випадково зіткнулася з доктором Дем’яном.  

Нігяр широко відкрила очі. Це ім’я здалося їй знайомим — адже весь край чув про молодого лікаря, який допомагав людям у їхньому селі.  
— Дем’ян? Розкажи все, — вимагала вона.  

Еміне, посміхаючись, переповіла історію ранкової зустрічі: як вона впустила кошик, як вони обмінювалися вибаченнями, і як він запропонував їй допомогу.  

— Ти що, закохалася в нього? — запитала Нігяр із пустотливою усмішкою.  

Еміне засміялася й відповіла, трохи сором’язливо:  
— Можливо. А чому б і ні?  

Вони разом хихотіли, коли до них підійшов високий чоловік із грізним і самовдоволеним поглядом. Його чорні вуса та владна постава одразу привернули увагу. Це був Хасан, син власника плантації. Він був розпещеним молодим чоловіком, який звик отримувати все, чого бажав, і не приховував своєї жорстокості у поводженні з працівниками.  

— Що ви тут прохолоджуєтесь, ледарки?! — різко вигукнув він, піднімаючи камінь із землі.  

Нігяр і Еміне одразу підвелися, налякані його грізним тоном.  
— Ми просто вирішили трохи відпочити, — відповіла Нігяр, стримуючи страх.  

Еміне, опустивши очі, тихо сказала:  
— Мені вже час іти.  

Але, коли вона хотіла піти, Хасан грубо схопив її за руку. Він уважно подивився на неї з цікавістю, а потім різко відштовхнув. Еміне швидко пішла, не озираючись.  

— Як її звати? — звернувся Хасан до Нігяр.  

— Еміне — відповіла вона, продовжуючи збирати оливки.  

— А хто її батьки? — не вгамовувався Хасан.  

— Її батько — Мустафа, торговець на ринку. А мати — гречанка Іліана, вона домогосподарка. Еміне їхня єдина дочка, — пояснила Нігяр.  

— Отакої, — з іронією сказав Хасан, дивуючись схожості з собою. — Я теж єдиний син у родині, і завжди отримую те, чого хочу.  

Він кинув погляд на Нігяр і, підвищивши голос, сказав:  
— Ну, жваво до роботи! Не прохолоджуйтеся.  

Коли він пішов, Нігяр із незадоволенням продовжила роботу, разом із іншими працівниками.  

Того ж вечора Нігяр завітала до Еміне на каву. Еміне була такою сяючою: у неї були темні й виразні брови, приємна усмішка, карі очі й темне волосся. Нігяр розповіла про грубу поведінку Хасана, але Еміне, не бажаючи говорити про це, призналася подрузі:  
— Знаєш, я здається закохалася в доктора Дем’яна. Сподіваюсь, він теж відчуває до мене щось особливе.

Дем’ян продовжував свій звичний день у приватній клініці, приймаючи пацієнтів із турботою та увагою. Він навіть відвідував тих, хто не міг самостійно дійти до клініки, особливо літніх мешканців села. Завжди готовий допомогти, він намагався підтримувати жителів і в невеликих проблемах, за що люди від душі дякували йому.  

Сьогодні одна жінка прийшла до Дем’яна з подарунком — традиційним клефтіко, ніжним м’ясом, запеченим у глиняній печі з картоплею. Вона подякувала лікарю за те, що він вилікував її сина, коли ніхто з міста не міг приїхати. Її вдячність була безмежною, але Дем’ян, як завжди, намагався відмовитися від подарунка, кажучи, що допомагає не заради винагороди. Однак жінка наполягала, і навіть її син особисто подякував лікареві, умовляючи прийняти частування. Зрештою, Дем’ян із теплим серцем погодився, подякував їм і попрощався.