Глава 8. Кохання понад усе

Глава 8. Кохання понад усе

Тим часом, у шумному барі, де пияцтво і гнів змішувалися в одну воронку, Аміран сидів на краю столу, його погляд застиг у безодні чарок коньяку, які спустошені, немов і він сам був шовком, який втратив свою міцність. Глибока й гірка туга лунала у його серці. І тут він згадав Сибіл, бажаючи, щоб цей солодкий алкоголь зміг притупити його страждання.

До нього підсів чоловік, не соромлячись своєї настирливості.

— Гей, хлопче, не сумуй. У тебе таке життя попереду, навіщо витрачати його на такі дрібниці? Давай вип'ємо разом! — буркнув він, хапаючи Амірана за плече.

Розлючений, Аміран грубо відштовхнув його, і на його обличчях проступила ненависть.

— Руки геть!

Незабаром розмова прийняла похмурий оборот. Навчившись на злих уроках сум'яття, Аміран вдарив чоловіка, і бійка спалахнула, як вогонь, який хотілося б погасити, але який спалахував дедалі більше.

Розмішавшись із п'яним гомоном, обидва фактори швидко оцінили ситуацію, і охорона закладу втрутилася. Аміран був силою викинутий за двері, його гнів колесив за ним, перехоплюючи останні залишки свободи, думки про Сибіл та їхню спільну історію.

Холодний вітер обдував його, коли він крокував порожніми вулицями, залишивши за собою місця, де колись були друзі та радісні моменти. Тепер йому треба було дістатись додому, спотворення реальності знову стало частиною його життя — вечір став внутрішнім конфліктом, де він боровся зі своєю ненавистю та нещастями. 

Аміран бродив по темним вулицям свого села, зціпивши кулаки і стискаючи зуби. Його гнів кипів усередині, як розбурхане море. Він не міг змиритися з тим, що Сибіл більше не належала йому. Йому здавалося, що світ зрадив його, відібравши останню надію на щастя.

Він підняв голову до неба і прошепотів:

— Ніхто не забере її у мене… Ніхто!

Раптом він почув кроки. Хтось йшов за ним, але коли він озирнувся, вулиця була порожньою. Серце калатало. Він різко повернув за ріг і побачив темну фігуру, що стояла в тіні.

— Хто там?! — вигукнув Аміран, намагаючись здаватися впевненим, хоча всередині його охопило тривожне передчуття.

Фігура зробила крок уперед, і місячне світло осяяло обличчя незнайомця. Це був чоловік у чорному одязі, з гострим поглядом і легкою посмішкою.

— Ти хочеш повернути її, так? — голос незнайомця був спокійним, майже гіпнотичним.

Аміран насторожився:

— Що тобі потрібно?

— Я можу допомогти тобі… якщо ти готовий піти на все заради кохання.

Аміран зціпив кулаки. Він був готовий на все.

— Що ти пропонуєш?

Чоловік підняв руку і дістав зі складок свого плаща невеликий згорток.

— Це ключ до твого майбутнього. Візьми його… і дій. Але пам'ятай: будь-яке бажання має свою ціну.

Аміран вагався лише мить, а потім простягнув руку й ухопив згорток. Він ще не знав, що цей вибір змінить його життя назавжди…

Чи справді незнайомець допоможе Амірану повернути Сибіл? Чи це пастка, яка призведе до ще більшої біди? І що зроблять шейхи-принци, коли дізнаються про нову загрозу?

Аміран міцно стиснув у руках загадковий згорток і кивнув незнайомцю.

— Що мені з цим робити? — запитав він, напружено дивлячись на чоловіка в чорному.

— Відкрий тоді, коли будеш готовий. Але пам’ятай: назад дороги не буде, — незнайомець відступив у темряву, і за мить його вже не було видно.

Аміран відчув, як серце калатає в грудях. Його долоні спітніли. Він зробив кілька кроків до старої лавки під ліхтарем і розгорнув згорток. Усередині лежав маленький папірець із чітко написаними словами:

«Зустрічай світанок у руїнах старої мечеті. Ти дізнаєшся, що робити далі».

Аміран перечитав записку кілька разів, намагаючись зрозуміти її сенс. Що там на нього чекає? Чому саме стара мечеть?

Втім, вибору не було. Він знав лише одне — він не дозволить нікому відібрати у нього Сибіл.

Наступного ранку

Перші промені сонця забарвили небо в рожевий відтінок, коли Аміран добрався до руїн старої мечеті. Повітря було вологим, а на землі лежала роса. Він обережно ступив на потріскані камені, вдивляючись у напівзруйновані стіни.

— Нарешті ти прийшов, — пролунав знайомий голос.

Аміран обернувся і побачив того самого чоловіка в чорному. Тепер він стояв біля старого кам'яного вівтаря, його погляд був сповнений загадковості.

— Ти хочеш повернути Сибіл? — спокійно запитав він.

— Так, — твердо відповів Аміран.

— Тоді слухай уважно…

Тим часом у королівському палаці в країні Катарі

У бесідці сиділи шейхи-принци Тимофій, Хазар, Вадим, Саїд, Алі та шейха-принцеса Тамара. Вони пили чай і обговорювали останні події, коли до них підійшла Сибіл з квітами в руках.

Тамара, побачивши її, усміхнулася:

— О, дорога моя, де ти була?

Сибіл, трохи захекана від свіжого повітря, відповіла:

— Я тільки що прийшла додому, збирала квіти в нашому саду. Вони такі прекрасні, і я хочу поставити їх у вашій кімнаті мій брате Алі.

Алі, помітивши її, хитро усміхнувся:

— Сестричко, ти сама як квітка. Рано чи пізно хтось тебе зірве і буде піклуватися про тебе... Розумієш, про що ми говоримо?

Сибіл, сором’язливо дивлячись на братів, відповіла:

— Так, Алі, розумію.

Алі продовжив, вже серйозніше:

— Твоя мати з батьком говорили тільки що про тебе… Що ти скоро покинеш рідний дім. Вже призначено весілля на наступному тижні, всі домовленості з майбутніми свахами завершено, і тобі потрібно підготувати віддане.

Сибіл, тримаючи в руках букети, встала на коліна перед бним, з молитвою в голосі:

— Мій брат Алі, я благаю вас, не поспішайте з весіллям. Я не готова покинути свій рідний дім.

Тамара з м’яким поглядом сказала:

— Сибіл…

Сибіл, з тривогою в очах, продовжила:

— Не чиніть так зі мною. Я ж ваша улюблена сестра.