Глава 6. Ціна свободи

Глава 6. Ціна свободи

Катар, Доха
Руслан, спадкоємний принц Катара, син Великого Еміра Ібрагіма Аль-Шафа і королеви Олени, ріс у світі розкоші та привілеїв. Але попри всю цю зовнішню привабливість життя в палаці, в його серці зріло одне бажання — хоча б на деякий час стати звичайною людиною, вільною від палацевого етикету та королівських обов’язків.

У своїй кімнаті, серед безлічі дорогоцінних предметів і розкішних килимів, Руслан сидів біля вікна, розглядаючи міські вогні. Він більше не міг терпіти вічної гри на публіку. Він відкрив дверцята шафи й дістав стару, майже забуту книгу, в якій описувалися прості життя людей з інших куточків світу. Він довго думав, а потім вирішив. Він повинен спробувати.

— Оскар, підійди, мені потрібно поговорити, — сказав він своєму вірному слузі. Оскар з’явився через кілька хвилин.

— Що сталося, Ваше Величність? — запитав він з легким занепокоєнням у голосі, бачачи незвичну рішучість в очах принца.

Руслан глибоко вдихнув.

— Я хочу зникнути. На кілька місяців. Просто поїхати, бути звичайною людиною. Без палацевого етикету. Без королівських обов’язків. Я хочу... пожити своїм життям.

Оскар витер руки об штани, задумавшись. Він знав, що принц часто мріє про це, але ніколи не був так рішучий.

— Ваше Величність, це буде небезпечно. Але якщо ви наполягаєте, я готовий допомогти. Нам треба бути обережними.

Руслан кивнув.

— Я вже сказав Семові, він теж погодився допомогти. Я сказав батькові що ми їдемо до Норвегії,  з тобою та Семом, а насправді ми їдемо в інше місце.

— Я зрозумів, Ваше Величність  — відповів Оскар, після чого додав з усмішкою, — Але давайте хоча б спробуємо зробити це непомітно. Ми повинні бути, як звичайні туристи, а не як частина королівської родини.

Ввечері Руслан подзвонив своєму найкращому другові Семові.

— Сем, це я. Я вирішив, я їду до село Аль-Захіра, де ніхто мене не впізнає. Хочу сховатися на кілька місяців. Ти зі мною?

Сем мовчав кілька секунд, здивовано перебираючи думки.

— Ти серйозно? — нарешті запитав він.

— Так. Це моє рішення. Я хочу побачити світ без королівського життя. Буду радий, якщо ти поїдеш зі мною.

— Ти точно впевнений? — Сем продовжував сумніватися. — Це ризиковано, ти ж не можеш просто так зникнути.

— Я знаю. Але я не хочу більше так жити. Я хочу бути звичайною людиною хоча б на деякий час. Ти ж розумієш.

— Гаразд, я з тобою мій друже. Я тобі допоможу.

Наступного ранку вони поїхали в магазин, де Руслан переодягнувся в простий одяг — джинси, футболку і кеди. Після зміни вбрання він виглядав як будь-який інший молодий чоловік. Оскар і Сем, з усмішками на обличчях, допомогли йому вибрати необхідні речі, а потім, підшучуючи, підморгнули:

— Ну що, тепер ти дійсно не схожий на принца, — сказав Оскар. — Може, ти ще й в якусь рок-групу податися?

Руслан засміявся, відчуваючи, як важкість з плеч трохи відходить.

— Можу і подати. Але спочатку нам треба поїхати в те село, де ніхто не дізнається мене. Там я почну своє нове життя.

Сем кивнув.

— Де б ти не був, все буде нормально. Ми з тобою, Руслане.

Вони сіли в машину й вирушили в невелике село, далеко від палацової життя і шуму столиці. Попереду була нова глава, і Руслан вже не відчував страху, а тільки внутрішню свободу.
 

Катар, Аль-Захіра (الظهيرة)
Аль-Захіра — це маленьке, усамітнене село, загублене серед піщаних просторів Катара. Розташоване далеко від великих міст і туристичних маршрутів, воно зберігає в собі давні традиції, які не змогли забути її жителі, незважаючи на глобалізацію та сучасні тенденції.

Село було засноване багато століть тому і колись служило важливим торговим постом на шляху караванів, але з часом втратило свою стратегічну значущість. На сьогоднішній день воно вважається майже забутим куточком, і лише небагато хто знає про його існування. Більшість жителів займаються сільським господарством, розводять верблюдів і виробляють традиційні тканини та вироби, які, проте, не покидають межі цього села.

Туди й приїхали на світанку принц Руслан та його друзі, Оскар і Сем, ховалися в одному з найтихіших куточків Катара, у маленькому селі, про яке ніхто не знав у королівських колах. Принц, що вирішив сховатися від палацових обов’язків, був сповнений рішучості випробувати на собі, що означає бути звичайною людиною.

Тут, далеко від розкоші та стеження за ним, він був просто Русланом — молодим чоловіком, який ходив по вуличках села в звичайному одязі, а не в королівському вбранні. Кожен день був новим відкриттям для нього, і він насолоджувався кожним моментом свободи. Це місце було ідеальним для його втечі, і тільки найближчі друзі знали про його місцезнаходження. Він не знав, що його життя в цьому селі буде не таким простим, як йому здавалося.

У перший день у селі вони з Оскаром і Семом вирішили оглянути місцеві магазини. Руслан виглядав як звичайний хлопець, одягнений у джинси та футболку, з невеликою сумкою через плече. Проте навіть тут було щось дивне. Він відчував погляди людей, які часто зупинялися, щоб розглянути його.

— Як ти себе почуваєш? — запитав Оскар, допомагаючи йому зорієнтуватися серед місцевих товарів.

Руслан трохи усміхнувся й знизав плечима.

— Вільно. Але є щось дивне в цих людях. Вони всі наче щось приховують.

— Так, я помітив, — погодився Сем. — Це наче село ховає якісь свої таємниці.

Руслан зрозумів, що, можливо, його свобода виявиться недовгою, якщо хтось почне підозрювати його справжнє походження. Він був готовий до труднощів, але не очікував, що зустріч з місцевими жителями буде такою напруженою.

Наступного дня, по дорозі до місцевої кав’ярні, Руслан помітив, що одна з місцевих жінок, Іман, пильно дивиться на нього. Це було не звичайне цікаве погляд, а щось глибше, ніби вона щось знала.