Казка третя: “Донька шейха”

— Зараз, мій шаху, — промовила я, коли в залі вже згасли тіні й ладан стелився по підлозі, — я розповім тобі історію про золото. Не про те, що блищить на шиї… а те, що лежить у серці. Про дівчину, якій дали все, крім вибору. І про її кохання, що не знало страху.

У серці Катару, де мармур пахне трояндою, а у фонтанах живуть шепоти старовинних мелодій, народилась дівчинка. Її назвали Ясмін, на честь квітки, що розквітає навіть у тіні. Вона була дочкою шейха. Єдиною, дорогоцінною, оповитою любов’ю, мов шовком. Її дитинство минало між басейнами з мозаїками, вишитими золотом подушками, навчанням у кращих наставників і спокоєм, який видавався вічним.

Для Ясмін збудували цілий світ, де кожен крок був передбачений, кожне слово вивчене, кожен погляд зважений. Усі милувалися її красою, мов рідкісною прикрасою, і мріяли одного дня назвати її своєю. Усі бачили доньку шейха. Але не бачили жінку.

Бо Ясмін мовчала.

Не тому, що не мала думок. А тому, що не мала права голосу.

Та серце її жило. І в ньому, ще з ранніх літ, тліло бажання бути обраною не за титул, не за політичний союз, не за майбутнє королівство. А за себе.

І в один з вечорів, коли небо темніло над садом, а пахощі жасмину змішувалися з відлунням води, вона зустріла Його. Не шейха. Не вельможу. Не багатія.Звичайного чоловіка. Без знатного роду. Без титулу. Без охорони й підданих.

Та в очах Касима Ясмін побачила не свою велич… а свою душу. Вперше без прикрас. Без страху. Без тіні батьківського трону. У його присутності вона не почувалася чужою у своєму ж палаці. Навпаки, вона була  вільною.

Їхні зустрічі тривали недовго. Вони не наважувалися говорити багато. Та й не потрібно було, бо слова між ними жили у поглядах, у тиші, в тремтінні долонь, які не торкались. І хоч вони обоє знали, що світ не дозволить їм більшого, серце Ясмін уже не належало нікому іншому.

— Та світ не терпить порушення порядку, мій шаху.

Одного дня батько оголосив її нареченою. Ім’я чоловіка, якого він обрав, було гідним: багатий, з давнього роду, союз, що зміцнить межі, скріпить політику. Усі вітали це рішення. Усі, крім неї.

В її грудях більше не було тиші.

Тоді Ясмін зробила вибір.

Не на зло. Не з гордості. А з правди.

Вона вийшла до батька, до світу, до народу і відмовилась. Не від шлюбу. А від ролі. Від життя, яке їй призначили. Вона залишила палац, зняла коштовності, зняла ім’я, бо зрозуміла: те, чим тебе нарекли, не завжди є тим, ким ти є.

А той, кого вважали нікчемним, злиденним, недостойним виявився єдиним, хто не злякався її сили. Не ховався від її вибору. Не боявся її любові.

Я замовкла.

Повітря навколо нас було, наче на межі дихання. Шах сидів нерухомо. Його погляд був не на мені, а десь глибше. Там, де нічого не можна наказати.

— І вона більше не повернулась до палацу? — спитав він майже пошепки.

— Вона повернулась у себе, — відповіла я. — А для жінки, що зреклася всього заради істини, це – найвищий трон.

Шах довго мовчав після того, як я закінчила. Його руки лежали на колінах, пальці ледь помітно ворушилися, ніби він щось обмірковував. Лев біля його ніг підняв голову, а потім знову вмостився, наче теж чекав слів.

Я сиділа мовчки, як і личить тим, хто розповідає правду. Бо після правди завжди приходить тиша.

— Вона… — заговорив він повільно. — Зреклася всього заради любові?

— Ні, мій шаху, — відповіла я. — Ясмін зреклася того, що ніколи не обирала. І лиш тоді змогла обрати справжнє.

Він поглянув на мене. Пильно, гостро, але вже не холодно.

— Ти думаєш, така любов існує?

Я ледь посміхнулась. Не глузливо, а спокійно.

— Я не думаю, володарю. Я знаю. Бо навіть у найтемніших садах росте квітка, яку не видно з трону. Але якщо її не зірвати, вона цвістиме. І пахнутиме навіть крізь мармур.

Шах відкинувся на подушки, прикрив очі на мить, а потім знову озвався:

— І що стало з її батьком? 

— Він втратив доньку… яку ніколи не намагався зрозуміти. Але, можливо, в ту саму мить він уперше став людиною, а не титулом.

— Ти говориш так, наче… бачила її.

Я нахилилась трохи вперед.

— А може, я була нею.

Він замовк. І тиша між нами вже не була холодною. Вона була як ніч над пустелею: глибока, правдива й трохи невловна.

— Ти принесла три казки, — сказав шах. — Але здається, що залишила мені ціле дзеркало.

Я схилила голову.

— А дзеркало, мій володарю, не бреше. Воно лише показує те, що давно було всередині.