Казка друга: “Дружина шейха”

— О мій шаху, — мовила я, коли дим ладану здіймався догори, мов думки душі, — дозволиш мені розповісти другу історію? Про жінку, яку світ забув, але не небо.

Шах кивнув, і лев біля його ніг повільно кліпнув золотим оком. Я почала:

У великому місті в Саудівській Аравії, де за високими мурами живуть чоловіки з владою, а жінки у тіні їх волі, мешкала дівчина, на ім'я Аміра. Її ім’я означало «принцеса», але доля її була скоріше рабською. Не за наказом Аллаха, а з волі людей, що судять не серцем, а вигодою.

Наклеп, як злий джин, повів її у місце, де жінки мовчать, а двері замкнені не ключем, а соромом. Там вона жила роками, забутою, покинутою, приниженою. Але навіть у темряві її дух не згас. Вона молилася. Не за помсту. А за шанс.

І одного дня її привели до вдівця, мовчазного, могутнього, з очима, в яких жила не лють, а спокій.

Його ім’я було Халід. Колись його душу розірвало горе, а серце вкрилось попелом. Щоночі до нього приходили сни, не страшні, а сумні. У них з’являлась жінка, і казала йому: «Звільни її. Дай їй світло».

І він звільнив. Забрав Аміру у свій дім, не як служницю, а як дружину. Вона увійшла до його палацу боячись, тремтячи, не довіряючи. Бо ніхто ніколи не був до неї добрим, не питав, чи вона хоче чогось сама.

Та Халід не вимагав. Він не ламав. Він чекав. Слухав тишу між словами. Будував для неї новий світ, цеглина за цеглиною, дотиком і довірою.

Аміра ж, мов квітка після довгої зими, розкривалась. Не одразу. Не сміливо. Але з кожним днем її погляд ставав вільнішим, крок  упевненішим, а серце  теплішим.

Бо справжня влада – це не страх. Це турбота. Бо справжній шейх – це не той, хто підкорює, а той, хто береже.

— І що сталося з цією жінкою? — нарешті спитав він.

— Вона навчилася не боятись, — відповіла я. — І полюбила не за наказом, а за добро. Бо навіть у світі, де жінка – лише тінь, завжди знайдеться промінь, що покаже їй власну гідність.

Шах не кивнув, не всміхнувся. Але я відчула: друга казка торкнулася струн у його душі.

— Це історія тільки про кохання? — спитав він нарешті.

— Ні, мій повелителю, — відповіла я тихо. — Це історія про гідність. Про те, що залишається, коли зникають усі прикраси, усі обіцянки. Це про те, що будується не на пристрасті, а на вірності. І лише така історія здатна вижити серед пісків.

Він не відповів. Але я знала: у його тиші народжується думка.

— А третя? — озвався після паузи. — Про що буде третя?

Я усміхнулась і злегка схилила голову.

— О мій шаху, я розповім про дівчину, що мала трон… але обрала шлях без корони. Бо навіть у найвищих вежах іноді хочеться дихати вільно.

І якщо Аллах дозволить, ця третя казка стане найближчою до твого серця.