Казка перша: “Наречена шейха”

У далеких землях Об’єднаних Арабських Еміратів, де вогонь вечора відбивається у золоті пісків, а палаци виростають із мармуру й тиші, жила дівчина. Не східна квітка, ні. Вона була з місць, де сонце холодніше, а вітер гостріший. Але її душа мала жар, який не кожному під силу витримати.

Її обрали, піднесли до трону, як трофей.

Але вона втекла.

— Тіна бігла не від шлюбу, мій шаху, а від того, що її хотіли змусити забути себе. Від рук, які тримали не ніжно, а владно. Від поглядів, у яких не було місця повазі. Вона бігла навіть якщо не знала, куди. Навіть якщо попереду була лише ніч.

І саме там, у сутінках між відчаєм і надією, вона зустріла Юсуфа.

Чоловік із темним поглядом і мовчазним розумом. Шейх, але не за титулом, а суттю. Він не шукав рабині. І не потребував нареченої. Але ця дівчина, боса й закривавлена, змусила його світ хитнутись. Бо вона не просила милості, вона благала про порятунок. І це було сильніше за будь-які слова.

Він привів її у свій дім. Дивився здалеку. Пильнував. Слухав. І відчував, що в її тиші є щось таке, чого бракує його гучному життю.

Тіна боялася. Але не його. Вона боялася знову втратити себе.

Їхнє кохання розквітло не в саду, а в темниці, серед погроз, переслідувань, осуду. У кожному дотику – біль. У кожному погляді – надія. Він дав їй дах, а вона дала йому голос. Вона навчила його говорити не словами, а вибором. Не з обов’язку, а з любові.

Вони разом кидали виклик традиціям. Разом стояли проти старійшин, ворогів, родини. І навіть тоді, коли його мати з холодним серцем сказала: «Ця жінка нам чужа», він відповів: «Чужа лише та, що не здатна любити».

— Так, мій шаху, ця казка не про поцілунки серед троянд, і не про присягання під зорями. Це історія про повагу, що повільно проростає з недовіри. Про серце, яке б’ється попри шрами. Про жінку, що мала стати здобиччю, а натомість стала викликом.

А ще про чоловіка, який зрозумів, що найбільша мужність не в силі, а в здатності не тримати.

— Скажи, мій володарю, — закінчила я тихо, — чи не так починаються справжні історії? Зі страху. З мовчання. З погляду, який триває довше, ніж ти чекав.

І з жінки, яка не кориться, а бореться за свою свободу. 

— То вона втекла? Замість того, щоб прийняти свою долю?

— Вона не втекла, мій володарю. Вона вибрала і це рідкість у світі, де жінки найчастіше змушені коритись. Тіна не просто пішла від чоловіка. Вона пішла від безмовності.

Шах легка хмикнув:

— А той другий чоловік… Він дозволив їй лишитися в його домі, не вимагаючи покори? Заради чого?

 — Можливо, він бачив у ній себе. А може ту тишу, якої йому бракувало. Дехто визнає силу в мечі, але ще більшу у здатності не підняти його. Бо не всяка жінка – слабкість. Деякі – це випробування.

— І чим закінчилася ця історія?

Я посміхнулася.

— А хіба в справжніх історіях буває кінець, мій шаху? Вони або тривають, або залишаються в серці. Важливо не те, чим вона завершилася, а те, що вона залишила після себе.

 — А ти віриш, що така жінка могла б змінити чоловіка? Навіть якщо він не звик поступатись?

— Якщо його серце ще дихає, вона не просто змінить його. Вона змусить його згадати, ким він був… до трону. І що кохання – не зрада обов’язку, а його вінець.

 — Цікава історія… Мабуть, вона залишиться в пам’яті. І все ж… ніч лише починається. Що ж буде далі, оповідачко?

 — Далі казка про дружину.