Пролог

Я увійшла до його покоїв тихо, не схиливши голови, не озираючись. М’який шовк моєї чадри ковзав слідом по мармуровій підлозі, а за пазухою спокійно билося серце, не від страху, а від знання. Я не боялася смерті. І тим більше не боялася його. Бо знала, що маю силу, якої не мали жодні воїни, жодні візири, жодні красуні гарему. Я мала силу Слова.

Шах сидів на підвищенні, у тіні пальмового віяла, серед запахів троянд і ладану. Він володар цілої землі, той, чиє дихання може зупинити війну або розпалити полум’я на чужих берегах. Кажуть, що в його серці не живе співчуття. Що повелитель дивиться на світ, як на шахову дошку, де навіть цариці – лиш фігури…

Поруч, на краю килима, лежав лев. Великий, із густою гривою й спокійним поглядом. Він не гарчав, не ворухнувся, але не давав забути, хто в цій залі справжній хижак.

Та я не фігура на шаховій дошці. І не жертва. Я – оповідачка.

— Ти прийшла не вчасно, — прорік він. Голос шаха був низький, глибокий. — Цієї ночі я не потребую ані музики, ані поезії, ані жіночих втіх.

— Але я принесла з собою щось цінніше, ніж усі ці дари разом узяті, — відповіла я і повільно відкрила обличчя.

Моє волосся було темне, як ніч над пустелею, а погляд спокійний, мов води джерела в оазі. Я не кокетувала, не гралася, а говорила правду. Бо знала: найглибше зачаровує не врода, а таємниця.

— І що ж це? — з ледь помітною насмішкою кинув володар, підперши підборіддя рукою.

— Це історія.

Шах зиркнув на мене так, ніби я знову повторила те, що він уже чув сотні разів. Казки для нього були як щоденна вода: потрібна, але позбавлена смаку. Але я не принесла йому води. Я принесла спеції, прянощі, вогонь і мед в одному ковтку.

— Я розповім тобі три історії. Три долі. Три жіночі серця. У кожній з них любов, яку палили як пахощі в нічному гаремі. Сила, що ламала кайдани. Таємниці, глибші за пустелю, яка ховає цілі міста під піском.

— І навіщо мені твої байки, жінко?

Я посміхнулася.

— Бо твоє серце спить. А я можу розбудити його.

У повітрі повисла тиша. Таку тишу я знала ще з дитинства. Вона з’являлася перед бурею, перед тим, як ламаються найміцніші структури. Та зараз буря була не ззовні, вона народжувалася в ньому.

— Гаразд, — сказав шах після тривалої паузи. — Говори. Але знай, якщо ти втомиш мене… я не вбиватиму тебе. Я просто забуду тебе. А це, повір, гірше.

Я злегка схилилася, віддаючи йому належне.

— Я не боюся бути забутою, мій володарю. Бо сьогодні вночі ти забудеш усе, що було до цього.

Шах узяв келих гранатового вина, відкинувшись на подушки. Його погляд уважний, трохи хижий і водночас… зацікавлений. Ще крихта і він почне слухати по-справжньому.

Я сіла на подушку навпроти нього, обійнявши себе за коліна, як у дитинстві, коли бабуся починала свої історії. Але зараз я була бабусею й дитиною водночас. Бо я несла в собі всі голоси жінок, які коли-небудь кохали, втрачали, повставали й мовчали. У мені звучав Схід.

— Перша моя казка про дівчину, яка стала нареченою шейха не за бажанням, а за велінням долі. Але доля – лише нитка, а ми самі тчемо з неї килим. Та дівчина не стала покірною. Вона змогла кинути виклик всім хто хотів позбавити її свободи.

Шах ледь підняв брову.

— Любовна історія?

— Любовна. Але не про слабкість. Про виклик.

— А друга?

— Про дружину шейха, що вижила у темряві, зберегла гідність, і, зустрівши того, хто мав бути її порятунком, не скорилася, а розквітла. І про любов, що народилася не з пристрасті, а з поваги, тепла й тиші.

— Тоді про що третя?

Я нахилилася вперед. Мої губи ледве шепотіли, та кожне слово било, як барабан у нічному каравані.

— Про доньку шейха. Народжену в розкоші, але таку, що відмовилась від трону заради істини. Вона втекла від усіх, щоб знайти себе і знайшла любов там, де думала померти.

Ми знову мовчали. Я дозволила шаху уявити. Дозволила йому відчути присмак історій ще до того, як вони почалися. Бо справжній смак народжується не тоді, коли ти куштуєш, а тоді, коли чекаєш першого ковтка.

Шах покрутив келих у руці. Його погляд ковзнув по мені, повільно, глибоко.

— І як тебе звати, оповідачко?

— Ті, хто чують мої історії, рідко пам’ятають моє ім’я. Вони пам’ятають себе. Бо кожна з цих казок – це не лише про інших. Це про тебе, мій володарю. І про тих, хто слухає.

Повелитель вперше посміхнувся. І посмішка його була небезпечною, хижою… і все ж  живою.

— Тоді говори, жінко. Але якщо вранці я захочу тебе забути, твоя казка скінчиться.

Я вклонилася і почала.