Глава 9. Але тільки до гір й на тому крапка

Ерін прокинулась у невеликій дерев’яній кімнаті. Навколо сиділи людорські фігури, які вона поки погано розрізняла. Тут було доволі темно й сиро. Тьмяне проміння світла пробивалося через ґратчасте вікно на дверях. Судячи з незначних поштовхів, вони рухались. Той самий віз рабовласників – зрозуміла Ерін. Вона швидко сіла й тривожно озирнулась навколо. Об її ногу щось потерлось. Дівчина опустила погляд й полегшено видихнула. Поруч був дракончик. Він заскочив їй на коліна й почав тулитись до Ерін. Та хотіла його обійняти, але не змогла – руки виявились зв’язані. Вона обхопила малюка, наскільки це було можливо, й притулила до себе.

- Нічого, нічого, мій хороший. Вони ще поплатяться, що тебе зачепили, - прошепотіла вона.

Дракончик лиш щось промичав у відповідь – ці пройдисвіти нав’язали йому мішок на рота, а також по мішечку на кожну лапку. Такий же мішок був й на руках Ерін. Вона обдивилася усіх присутніх. Поруч сиділи переважно люди. Руки та ноги в усіх зв’язані. Але мішок закривав зап’ястя лише Ерін та ще одного чоловіка. Уважно його оглянувши, дівчина зробила висновок, що він – не воїн. Широкі плечі та м’язисті руки могли б ввести в оману, але загоріла шкіра, відсутність помітних шрамів, сільська сорочка й дещо добрі очі видавали у ньому людину, яка все життя присвятила полю чи якомусь іншому сільському ремеслу. Схоже, що обережність работорговців пов’язана саме з його сильною статурою.

Окрім нього увагу привернули ще двоє в’язнів: мале тигреня та Горицвіт.

- О, ти вже прокинулась? – хлопчик підсів поруч.

- А ти тут що робиш? – дещо підозріло запитала Ерін.

- Як і усі інші – сиджу. Теж впіймали.

- Ти ж казав, що Майрон – службовець. А він виявився работорговцем.

- Ну, мене теж ошукали. Я переповідав лиш те, що чув від інших.

- Зрозуміло, - вона поглянула на дракончика. – Зачекай хвильку, зараз я зніму це з тебе.

- Тобі б для початку своє зняти, - насмішливо хмикнув Горицвіт.

- За це не хвилюйся. Так… - Ерін почала себе оглядати. – Кинджалів нема, стріл теж. Сумку забрали разом з моїм скельцем…

- Вони все продумали… - засмутився хлопчик.

- Все, на що вистачило клепки, - дівчина підтягнула ближче до себе ногу й почала обережно щось відколупувати на підошві чобота.

- Що ти робиш?

- Краще не галасуй, а допоможи.

Горицвіт підсів ближче й допоміг їй витягти якусь маленьку пластинку. З-за неї одразу виїхало невеличке лезо. Хлопець сіпнувся, хотів скрикнути від здивування, але стримався. Ерін обережно перерізала мотузки, звільнила себе, дракончика та Горицвіта.

- Ну а користі вам з того? – буркнула жінка, що сиділа поруч на підлозі. – Все одно замкнені у возі, а ззовні кілька десятків озброєних чоловіків.

- Якщо тобі хочеться лишитись тут – то я й не жену, - відповіла Ерін. - А сама ставати товаром не збираюся.

- Ага, ви зараз свій недобунт влаштуєте, а отримають на горіхи потім усі присутні, - сказав худорлявий чоловік.

- Ну, тут він має рацію, може все ж не варто? – Горицвіт з острахом глянув на Ерін.

- Я у будь-якому разі заберуся звідси, а що вирішите ви, то вже не моя справа. Я відповідати за ваше життя й вибір не збираюся.

- Я з тобою. – впевнено сказав чоловік з мішками на руках.

- Я теж, - додав доволі вишукано вбраний пан.

- Суї… - почав було чоловік з мішками, але вишуканий пан одразу його перебив.

- Ану цить! Вони вкрали винахід усього мого життя, я їм цього так не пробачу, - рявкнув він.

- Людина вчена, значить. Ну-ну, - буркнув юнак злодійкуватого вигляду.

- Так, вчена! Я, між іншим, відомий винахідник! Ну, майже… От удосконалю механізм, який вони в мене вкрали, презентую його найкращим зброярам і побачите! Моє ім’я весь Юванте знатиме! Та що там Юванте … Весь світ! Суї Фідуча – ім’я, яке ввійде в історію!

- Ага, подивимось, як у вас це вийде з кайданками на руках, - ображено буркнула молода дівчина. Її погляд впав на тигреня. – Вони он настільки жадібні, що навіть тварин не шкодують. Хоча цей якийсь дивний – чорний з золотистими смужками. Мабуть що рідкісний.

- «Золото?» - промайнуло в голові Ерін. – «Джен, ти, чи що?»

- «Золота подоба ще не говорить про нашу спорідненість. Ти не гірше за мене знаєш наскільки оманливою буває зовнішність», - пролунало в її голові.

- «Зрозуміло. Цього разу вирішив не приєднуватись?»

- «Я з радістю проведу години, дні, місяці чи роки в твоїй компанії, коли настане час».

- «Мені й годин вистачить».

- «Чи варто мені розцінювати це як прохання про допомогу, леді Ерін?»

- «Ні».

Тигреня підійшло до дракончика й вони з цікавістю почали вивчати одне одного. Обнюхували, щось тихенько гарчали, а в якийсь момент навіть почали трохи бавитись, відганяючи погані настрої. Ерін спало на думку, що, можливо, вона й малого з собою забере. Так дракончику хоч буде з ким гратися, окрім неї та дерев’яних фігурок.

Ерін почала повзати по возу й обережно простукувати підлогу.

- Що ти робиш? – запитав кремезний чоловік.

- Шукаю найкраще місце для… О, тут, - вона почала без поспіху водити між дощечками своїм невеличким лезом. – Це займе певний час, але дошки можна підрізати. Вночі, коли всі поснуть, відколупаємо їх, а тоді тільки нас й бачили.

- Думаєш, все буде так просто? – запитав Горицвіт.

- Ні, але біля самого возу охорону вони не ставлять. Віз лишається на окраїні табору, в той час як охорона сидить біля багаття в його центрі. Зробимо все тихо – вони й не помітять. Галасуватимемо – ну що ж… Бійка так бійка.

- Без зброї на них зібралась? Зовсім дурна, чи що? – буркнула жінка.

- Її завжди можна відібрати у нападника, - відповіла Ерін, не звертаючи вже особливої уваги на розмови. Вона тихенько розріза́ла прогалини між дошками.

Кілька в’язнів запитали, чи потрібна їй допомога, але та коротко зазначила, що лезо лише одне. Звісно, це було не так, але дівчина не могла довірити так філігранну роботу людям, які з цим ніколи не зтикались. Та й в принципі – людям. Натиснеш занадто слабко – не дістанеш дощечку, доведеться додатково шуміти, щоб її вибити. Занадто сильно – вона випаде зарано, й тоді все коту під хвіст.