Розділ 2. Довгий шлях короткою дорогою. Глава 8. За труп нам ніхто не заплатить

За кілька днів Ерін йшла вулицями Рітру. Велике місто душило її переповненими вулицями, шумом ніг, копит, коліс, незліченною кількістю голосів, занадто сильними, змішаними запахами, що перебивали одне одного й викликали відразу. Сьогоднішній сильний вітер швидко розносив аромати на значні відстані, від чого вони видавалися ще огиднішими. Хоча місцеві мешканці, здавалося, нічого цього не помічали. Багачі у вишуканих, занадто прикрашених вбраннях неспішно прогулювались дорогою, звичайні роботяги поспішали в справах, а торговці голосно запрошували перехожих до своїх крамничок. Ерін чудово зливалась з натовпом: дещо пошарпаний одяг та спішна хода створювали враження надзвичайно зайнятої особи – можливо, якогось мисливця, найманця чи просто бідняка.

З-за рогу вийшло стадо овець. Біля них бігав фальчук – щось середнє між вовком та чи то драконом, чи то величезною ящіркою. Його густе буре хутро обплітали візерунки чорних завитків, а спину по лінії хребта покривали невеличкі кістяні нарости. Одна з овець спробувала звернути на іншу вулицю, але фальчук раптово наблизився до неї, наставив свої гострі роги, гаркнув, та повернув втікачку в отару. Хлопчик років 9, що показався з-за повороту слідом за тваринами, помахав довжелезною палицею та задоволено гукнув фальчука. Той підбіг і юний пастух радісно погладив лускату морду.

- Так їм, нема чого куди попадя йти! – сказав він.

- Нема чого худобу цією вулицею водити! – крикнув чоботар, що якраз виставляв нову пару взуття на вітрину. – А то на сап'янці пущу!

- Та чого ви, ну?! Так же до пасовища хутчіш!

- Ні, ну ти гля на нього! Гадаєш, як з підпасича пастухом зробився, то й свої правила крутитимеш?! Хто в тебе батьки? Ай-на розкажу я їм, що не тими дорогами ходиш!

- Ну дядьку! Нащо так? Не буду я більше! – зарепетував пастушок.

Ерін злегка скривилася. Їй кортіло якомога швидше обійти всі злачні місця, розпитати всіх, кого можна, й нарешті покинути це жахливе місто. Дівчина звернула в небагатолюдний провулок, не бажаючи лавірувати поміж вівцями та далі слухати сварку. Зробивши кілька кроків, вона відчула раптовий поштовх. У неї врізався якийсь хлопчик й одразу перелякано закричав:

- А-а-ай! У тебе на боці зуби, чи що?! – він тряс рукою та дмухав на один з пальців.

- Так. Вони кусають усіх крадіїв, до яких можуть дотягтися, - спокійно та стримано відповіла Ерін.

- Так а я й не крадій! – обурився хлопчик.

- А що тоді твої руки робили у моїй сумці? – саме там зараз сидів роздратований дракончик.

- Та…! Просто…! То випадково!

Ерін мигцем оглянула співрозмовника з ніг до голови. Перед нею стояв ще зовсім юний орк. Він був голови на 2 нижчим від неї. Його худорляве тіло прикривали лише пошарпані штанці та стара сорочка. Розкуйовджене чорне волосся трохи спадало на очі. З рота стирчали два невеличкі нижні ікла, що робило його обличчя невдоволеним, загрозливим та брутальним, наскільки це взагалі можливо для дитини. «Зелений, як жабка» - промайнуло в голові дівчини.

- Ти сирота?

Хлопчик розгублено підвів брови й зробив крок назад. Схоже, не очікував такого питання. Він мовчки дивився на Ерін кілька секунд і раптом обурився ще сильніше:

- Нічого я не сирота! У мене взагалі-то тато є! А ще молодші брати та сестри!

- Й чого тоді крадеш?

- Ну.. я… цей…треба ж на щось жити… - хлопець опустив невпевнений погляд.

- То твій батько один з тих, хто змушує дітей красти, а потім відбирає все, що вони принесли? – Ерін вже неодноразово зустрічала таких дітей. Тих, хто були полишені піклування та турботи при живих батьках, хто з малих років пізнавали жорстокість світу, ставали ворожими до нього, й цим самим викликали ворожість у відповідь. Вони ніколи не покидали сторони беззаконня, й не бажали її покидати. Та в голосі Ерін не чулося жодної неприязні. Швидше якась ледь помітна зацікавленість та співчуття.

- А це не твоя справа!

Ерін мовчки дістала з сумки кілька монет та віддала малому. Він остовпіло дивився то на Ерін, то на гроші у своїх руках. Враз його зелене обличчя вибухнуло люттю:

- Не потрібна мені твоя жалість! Що ти взагалі собі думаєш?! – вигукнув він так, ніби Ерін принизила його перед цілим натовпом таких же обірванців. Хлопчик заніс руку й завмер. Напевно, йому хотілося кинути ці монети в обличчя Ерін, але він не кинув. Рука затремтіла, пальці побіліли від напруження, губи скривились від образи.

Чи був у нього вибір? Мабуть ні. Ерін розуміла: якщо хлопчик не принесе грошей – батько це просто так не полишить. Або життя на подачках від інших, або смерть від голоду чи побоїв. Малий поклав гроші у кишеню й заговорив так, ніби неохоче робить Ерін послугу:

- Добре, якщо ти вже заплатила, то так і бути, стану твоїм екскурсоводом. Покажу усі місцинки, у які не ступала нога того, в кого водиться срібло. Можу навіть з потрібними людорами звести. Але це за додаткову плату! Зрозуміло?!

Ерін кивнула.

- А, й мене Горицвітом звати. Як даси ще монетку, то можеш називати Риць. А тебе як кличуть?

Не встигла Ерін відповісти, як раптовий порив вітру зірвав з неї каптур. Довге білосніжне волосся розвивалося у повітрі й відкривало гострі, але недостатньо довгі вуха.

- Так ти напівельф?! – здивовано закричав Горицвіт. – Ви справді існуєте! А я вже думав, що то дідівські байки!

Ерін нічого не сказала й швидко накинула каптур.

- Слухай, а це правда, що ви приносите нещастя, насилаєте різні хворі та дитячу кров п’єте?

- А що, хочеш щоб я й твою випила?

- Ні-ні-ні! – перелякано замахав руками Горицвіт. У Ерін вирвався ледь помітний тихий смішок, від чого хлопець насупився. – Гей! Ти чого з мене насміхаєшся?! Я тут взагалі-то серйозно питаю! - він поставив руки в боки. – Ну гаразд, схоже, що то просто байки. Тоді нумо про інше. Мені дідусь, коли ще живий був, розповідав, що напівельфи – це недоельфи й недолюди. Ви живете довше за людей, але менше за ельфів, вас не приймають ні в Румоні, ні в Нелумі. Ельфи вважають вас за людей, а люди – за ельфів. Ви ростете швидше за одних, але повільніше за інших, тому або дивитесь, як всі навколо вас помирають, або не змінюються взагалі. Це все правда, чи старий теж понавигадував? – відчеканив Горицвіт, загинаючи пальці. Здавалося, він боявся чи то впустити можливість перевірити розповіді старого, чи то похизуватися власними знаннями. Він дивився на Ерін з таким запалом та захопленням, ніби побачив чудернацьку тваринку. Вона не відповідала. – Агов! Ти чого замовчала?! Тобі монетку дати, чи що?