За кілька днів Ерін йшла вулицями Рітру. Велике місто душило її переповненими вулицями, шумом ніг, копит, коліс, незліченною кількістю голосів, занадто сильними, змішаними запахами, що перебивали одне одного й викликали відразу. Сьогоднішній сильний вітер швидко розносив аромати на значні відстані, від чого вони видавалися ще огиднішими. Хоча місцеві мешканці, здавалося, нічого цього не помічали. Багачі у вишуканих, занадто прикрашених вбраннях неспішно прогулювались дорогою, звичайні роботяги поспішали в справах, а торговці голосно запрошували перехожих до своїх крамничок. Ерін чудово зливалась з натовпом: дещо пошарпаний одяг та спішна хода створювали враження надзвичайно зайнятої особи – можливо, якогось мисливця, найманця чи просто бідняка.
З-за рогу вийшло стадо овець. Біля них бігав фальчук – щось середнє між вовком та чи то драконом, чи то величезною ящіркою. Його густе буре хутро обплітали візерунки чорних завитків, а спину по лінії хребта покривали невеличкі кістяні нарости. Одна з овець спробувала звернути на іншу вулицю, але фальчук раптово наблизився до неї, наставив свої гострі роги, гаркнув, та повернув втікачку в отару. Хлопчик років 9, що показався з-за повороту слідом за тваринами, помахав довжелезною палицею та задоволено гукнув фальчука. Той підбіг і юний пастух радісно погладив лускату морду.
- Так їм, нема чого куди попадя йти! – сказав він.
- Нема чого худобу цією вулицею водити! – крикнув чоботар, що якраз виставляв нову пару взуття на вітрину. – А то на сап'янці пущу!
- Та чого ви, ну?! Так же до пасовища хутчіш!
- Ні, ну ти гля на нього! Гадаєш, як з підпасича пастухом зробився, то й свої правила крутитимеш?! Хто в тебе батьки? Ай-на розкажу я їм, що не тими дорогами ходиш!
- Ну дядьку! Нащо так? Не буду я більше! – зарепетував пастушок.
Ерін злегка скривилася. Їй кортіло якомога швидше обійти всі злачні місця, розпитати всіх, кого можна, й нарешті покинути це жахливе місто. Дівчина звернула в небагатолюдний провулок, не бажаючи лавірувати поміж вівцями та далі слухати сварку. Зробивши кілька кроків, вона відчула раптовий поштовх. У неї врізався якийсь хлопчик й одразу перелякано закричав:
- А-а-ай! У тебе на боці зуби, чи що?! – він тряс рукою та дмухав на один з пальців.
- Так. Вони кусають усіх крадіїв, до яких можуть дотягтися, - спокійно та стримано відповіла Ерін.
- Так а я й не крадій! – обурився хлопчик.
- А що тоді твої руки робили у моїй сумці? – саме там зараз сидів роздратований дракончик.
- Та…! Просто…! То випадково!
Ерін мигцем оглянула співрозмовника з ніг до голови. Перед нею стояв ще зовсім юний орк. Він був голови на 2 нижчим від неї. Його худорляве тіло прикривали лише пошарпані штанці та стара сорочка. Розкуйовджене чорне волосся трохи спадало на очі. З рота стирчали два невеличкі нижні ікла, що робило його обличчя невдоволеним, загрозливим та брутальним, наскільки це взагалі можливо для дитини. «Зелений, як жабка» - промайнуло в голові дівчини.
- Ти сирота?
Хлопчик розгублено підвів брови й зробив крок назад. Схоже, не очікував такого питання. Він мовчки дивився на Ерін кілька секунд і раптом обурився ще сильніше:
- Нічого я не сирота! У мене взагалі-то тато є! А ще молодші брати та сестри!
- Й чого тоді крадеш?
- Ну.. я… цей…треба ж на щось жити… - хлопець опустив невпевнений погляд.
- То твій батько один з тих, хто змушує дітей красти, а потім відбирає все, що вони принесли? – Ерін вже неодноразово зустрічала таких дітей. Тих, хто були полишені піклування та турботи при живих батьках, хто з малих років пізнавали жорстокість світу, ставали ворожими до нього, й цим самим викликали ворожість у відповідь. Вони ніколи не покидали сторони беззаконня, й не бажали її покидати. Та в голосі Ерін не чулося жодної неприязні. Швидше якась ледь помітна зацікавленість та співчуття.
- А це не твоя справа!
Ерін мовчки дістала з сумки кілька монет та віддала малому. Він остовпіло дивився то на Ерін, то на гроші у своїх руках. Враз його зелене обличчя вибухнуло люттю:
- Не потрібна мені твоя жалість! Що ти взагалі собі думаєш?! – вигукнув він так, ніби Ерін принизила його перед цілим натовпом таких же обірванців. Хлопчик заніс руку й завмер. Напевно, йому хотілося кинути ці монети в обличчя Ерін, але він не кинув. Рука затремтіла, пальці побіліли від напруження, губи скривились від образи.
Чи був у нього вибір? Мабуть ні. Ерін розуміла: якщо хлопчик не принесе грошей – батько це просто так не полишить. Або життя на подачках від інших, або смерть від голоду чи побоїв. Малий поклав гроші у кишеню й заговорив так, ніби неохоче робить Ерін послугу:
- Добре, якщо ти вже заплатила, то так і бути, стану твоїм екскурсоводом. Покажу усі місцинки, у які не ступала нога того, в кого водиться срібло. Можу навіть з потрібними людорами звести. Але це за додаткову плату! Зрозуміло?!
Ерін кивнула.
- А, й мене Горицвітом звати. Як даси ще монетку, то можеш називати Риць. А тебе як кличуть?
Не встигла Ерін відповісти, як раптовий порив вітру зірвав з неї каптур. Довге білосніжне волосся розвивалося у повітрі й відкривало гострі, але недостатньо довгі вуха.
- Так ти напівельф?! – здивовано закричав Горицвіт. – Ви справді існуєте! А я вже думав, що то дідівські байки!
Ерін нічого не сказала й швидко накинула каптур.
- Слухай, а це правда, що ви приносите нещастя, насилаєте різні хворі та дитячу кров п’єте?
- А що, хочеш щоб я й твою випила?
- Ні-ні-ні! – перелякано замахав руками Горицвіт. У Ерін вирвався ледь помітний тихий смішок, від чого хлопець насупився. – Гей! Ти чого з мене насміхаєшся?! Я тут взагалі-то серйозно питаю! - він поставив руки в боки. – Ну гаразд, схоже, що то просто байки. Тоді нумо про інше. Мені дідусь, коли ще живий був, розповідав, що напівельфи – це недоельфи й недолюди. Ви живете довше за людей, але менше за ельфів, вас не приймають ні в Румоні, ні в Нелумі. Ельфи вважають вас за людей, а люди – за ельфів. Ви ростете швидше за одних, але повільніше за інших, тому або дивитесь, як всі навколо вас помирають, або не змінюються взагалі. Це все правда, чи старий теж понавигадував? – відчеканив Горицвіт, загинаючи пальці. Здавалося, він боявся чи то впустити можливість перевірити розповіді старого, чи то похизуватися власними знаннями. Він дивився на Ерін з таким запалом та захопленням, ніби побачив чудернацьку тваринку. Вона не відповідала. – Агов! Ти чого замовчала?! Тобі монетку дати, чи що?