Глава 7. Як забажаєш, моя леді

За кілька днів Ерін з дракончиком йшли лісом, маючи на меті дістатися Рітру. Стояв погожий весняний день, сонце пробивалося крізь зелене гілля. Ліс жив своїм життям: співали птахи, цокотіли комахи, тварини тихенько шаруділи травою, пробігаючи повз. Дракончик радісно грався своїм дерев’яним птахом, якого Ерін зрештою довирізьбила. На дорозі їм трапилася печера – ідеальне укриття від дощів та несподіваних ворогів. Але зупинятися на ночівлю ще було зарано, тож вони рушили далі. За кілька хвилин Ерін та дракончик знов вийшли на те саме місце.

- Що? Ми ж щойно тут були. Чи може це інша печера? – дівчина злегка нахилила голову на бік. - Та ні, точно та сама. Коло накинули? Щось мені це не подобається…Ходім звідси.

Ерін почухала потилицю та повела малюка геть. Тепер вона уважно стежила за дорогою, щоб точно йти на північ. Але не минуло й пів години, як вони знову стояли біля тієї ж печери.

- Це як розуміти? Не могла я 2 рази під ряд загубитися! Хто нас за носа водить?! Ану покажись!

Але замість відповіді лунали звичні лісні звуки. Ерін пішла назад, на південь, не бажаючи втретє проходити повз печеру. Та за кілька хвилин стояла на тому ж місці.

- Або ми потрапили в якусь пастку, або хтось дуже хоче, щоб ми зазирнули в гості. Дракончику, тримайся біля мене й не відходь ні на крок.

У відповідь той кивнув й сів Ерін на плече. Та намагання піти геть вкотре не принесли результатів. Вони знов стояли навпроти печери. І знову. І знову. І знову. Ерін залізала на верхівку дерев, щоб роздивитися шлях, перестрибувала з гілки на гілку, аби не йти землею, дракончик злітав до гори, щоб щось знайти, Ерін сварилася, кликала невідому істоту на бій, лишала мітки дорого, та все було марно. Вони знов стояли на тому ж місці.

- Та скільки можна?! Як кличеш в гості, то хоч роби це нормально! Вже он сонце сідає, а ми тут колами ходимо! – вона невдоволено видихнула й почала говорити тихіше. – Так, дракончику, до тієї печери ні лусочкою. А то хтось дуже настирливо нас там чекає. Відійдемо подалі й заночуємо просто неба. Згоден? Гей, дракончику? Ти де?!

Малюка ніде не було видно, а на поклик Ерін він не відповідав. Її розгубленість змінилася страхом. Де він? Що з ним? Коли він встиг відійти? Невже його забрав той, хто влаштував цей «печерний атракціон»? А якщо він нашкодив малому? Якщо поранив його? Якщо йому зараз страшно? Якщо боляче? Якщо він плаче й чекає на неї? Якщо вона його не знайде? Якщо не врятує? Якщо не забере назад? Якщо більше ніколи не побачить? В душі Ерін все захололо. Руки почало колоти від тривоги. Здавалось, її долоні та стопи пронизали сотні тонесеньких голок. Вони викликали пекучий біль, схожий на ранковий мороз взимку. Дракончика нема. Він не відгукується. Що робити? Де його шукати? Як допомогти?

Ерін глибоко вдихнула й протяжно видихнула. Заспокойся. З ним все добре. Якщо цей хтось зачепить малюка хоч пальцем, вона цього так просто не полишить. Йому так хочеться, щоб Ерін зайшла до печери? Тоді вона зайде. Зайде й розбереться з кожним, хто намагається забрати її родину.

Ерін приготувала кинджали й пішла до печери. Вона насторожилася, уважно стежила за кожним камінчиком протяжного тунелю. Але це була найзвичайнісінька печера: темна, прохолодна, у деяких місцях поросла мохом. Дівчину огортала повна тиша. Ерін не чула нічого окрім власного серцебиття та дихання. Навіть її кроки були безшумними. У якийсь момент денне світло повністю зникло з поля зору. Кілька хвилин Ерін йшла у напрузі непередбачуваності та незвіданості. Вона щосекунди була готова до нападу ворога. Або свого власного.

Аж тут дівчина помітила слабке світло попереду й почула журчання води. Вона ще більше насторожилася, повільно підійшла до кам’янистого повороту й притулилася спиною до стіни. Ерін ледь-ледь виглянула з-за каміння.

Її погляду відкрився надзвичайно широкий простір з високою стелею. Безліч спусків та підвищень, вражаючі сталактити та блискучі кристали. Зовсім поряд протікав невеличкий струмок. У центрі всієї цієї краси знаходився величезний плаский камінь. На ньому спиною до Ерін сидів чоловік у чорному одязі, а прямо перед ним палало багаття. Полум’я переливалося у безлічі різнобарвних кристалів та формувало чудернацький візерунок, який віддзеркалювався у воді. Барвисті сонячні зайчики бігали печерою, збираючись у неперевершені світлові картини. Цим захопливим видовищем замилувався б хто завгодно, але не Ерін. Вона прораховувала в голові скільки часу знадобиться, щоб дістатися фігури, як пройти так, щоб не відкинути тіні, як нанести удар найтихіше. Чоловік біля багаття став її мішенню.

- Дуже радий твоїй енергійності, леді Ерін, - промовив знайомий голос й фігура розвернулася до дівчини. Джен ласкаво усміхався, дивлячись на неї золотими очима.

- Де дракончик?! – рявкнула дівчина.

- Не переймайся. Він у повній безпеці. Як щодо невеличкої гри?

- Гри?! То ти вкрав його для цього?!

- Я лиш люб’язно запросив його до себе. Й на відміну від тебе, він з радістю погодився.

- Люб’язно??? Та ти просто зачарував ліс, щоб ми не змогли пройти далі!

- Я тільки змінив деякі просторові координати, аби зазначити точне місце зустрічі. Статистичній більшості мешканців цього континенту не вистачило б наполегливості на 57 спроб уникнути мого запрошення.

- А ось й 58-ма. Віддавай дракончика й розійдемось.

- Не варто так лютувати. Він повернеться до тебе, щойно ми зіграємо.

- Та що ти…!

Увесь простір печерної зали заполонив білий дим. Ерін інстинктивно заплющила очі від сильного пориву вітру, а коли розплющила, то побачила, що стоїть на хмарі. От прямо на справжній білій хмарі. Внизу виднівся ліс, у якому вона проходила сьогодні весь день, в далині пролітала зграя птахів, а прямо перед нею стояв дракончик. Він був занадто далеко, щоб Ерін могла дістати його рукою, але тепер він хоча б знаходився в полі зору. Малюк радісно затріпотів крилами, стоячи на такій же білій хмаринці. Ерін полегшено видихнула й покликала його до себе.