Глава 6. Думаю, я починаю розуміти тебе

За кілька днів Ерін з дракончиком звично йшли лісом у напрямку запланованого міста. Навкруги сяяло приємне сонечко, щебетали пташки й шаруділа місцева живність. Дорогою, Ерін збирала гриби до невеличкого мішечка. Вона дістала один з них й протягнула малюку.

- А про цей що скажеш?

Дівчина хотіла навчити свого друга виживати й без її допомоги, а тому час від часу влаштовувала такі уроки. Іноді це було полювання, іноді відкопування корінців, плавання, хованки чи як зараз – гра у якій треба було відрізнити отруйний гриб від їстівного.

Дракончик уважно роздивився, обнюхав запропоновану фіолетову шапку на ніжці й задумався десь секунд на 30. Після цього він невдоволено відвернувся від гриба.

- Правильно, для нас це отрута. Хоча пташки-крикванки ним охоче поласували б.

Ерін відкинула гриба на траву, лишаючи його більш зацікавленим мешканцям лісу. Краєм ока вона помітила, як він сам став ніжкою вниз й вріс в землю. Гриб почав рости та змінювати форму. Ерін одразу схопила на руки дракончика й зробила кілька кроків назад. Вона очікувала чого завгодно від цієї метаморфози.

Менш ніж за хвилину перед її очима постала чудернацька рослина з широким стеблом, верхівка якої розходилася натроє – величезні темно-рожеві троянди дивилися просто на неї з малюком. Ерін позадкувала від квітів-гігантів збираючись тікати, але рослини вже заполонили усі усюди. Вони стрімко збільшувались у розмірах, а там, де їх не було – викидали нові пагони. Не встигла дівчина й озирнутися, як опинилася у величезному куполі, з якого не було виходу.

Вона швидко переводила погляд з однієї зеленої стіни на іншу, зосереджено шукаючи спосіб вибратися. Аж тут деякі рослини потяглися до центру куполу, збираючись разом. Вони перепліталися між собою, збільшувалися та тяглися до неба. Перед Ерін постала кремезна смерека, подібна до людини. Її гілля заполонило увесь простір під імпровізованим дахом. Отак, на око, смерека досягала метрів 6 чи 7 заввишки. Кора на стовбурі зібралася у людорське обличчя, що радісно усміхалося.

- Ері-і-і-і-і-ін…Ряті-і-і-і-і-вни-и-и-це-е-е… - роздався басистий та протяжний голос.

- Ем…Не розумію про що ти, але можна вийти звідси?

Створіння з рослин повільно та дещо незграбно наблизилось до неї.

- Ліс та кожен його мешканець вдячні тобі. Я, як його господар, зобов'язаний виказати почесті рятівниці.

- О, то це ти той чугайстер, що був біля тотему, - Ерін злегка стукнула кулачком по долоні, - Сподіваюсь, тобі вже краще?

- Чого ти бажаєш в нагороду від лісу? Поживних ягід? Захисту в дорозі? Дичини в достатку?

- Та нічого не треба, ти повернув себе, цього досить.

- Я ліс, ми - ліс і зобов'язані тобі.

- Та я ж це не сама робила. От того, хто зі мною був і нагороджуй. Це взагалі його ідея була.

- Дух той, що був з тобою, невловимий, але нагорода вимагає господаря.

- Якщо так сильно треба бажання, то хочу, щоб ти й надалі захищав цей ліс й беріг його від усякого зла.

- Так не піде, рятівнице! Ліс вимагає! Ми вимагаємо! Я вимагаю!

Здавалось, всі рослини затряслися у бажанні почути від Ерін те, чого вона хоче. В цей момент крізь купол пройшло ще одне створіння – чоловік з каменю, який був оплетений ліанами, порослий мохом та обліплений корою. 5 його очей, що розташовувались у 3 ряди та сяяли золотим світлом, уважно спостерігали за всім. Він ввічливо привітався з присутніми й звернувся до дівчини басистим голосом:

- Доброго дня, леді Ерін. Мушу виступити на боці вельмишановного чугайстера й просити тебе обрати інше бажання, щоб вшанувати доброту лісу та твою хоробрість.

- А ось й ти, духу-компаньйоне, - задоволено вимовив дух лісу.

- «Духу-компаньйоне? Чого він тебе за духа вважає?» - подумала дівчина.

- «Тому що ця форма є найпростішою для його сприйняття», - одразу отримала вона безмовну відповідь.

- Ось, він вже тут, то ж я хочу, щоб його ти й нагородив.

- Вчись формулювати бажання правильно, а то вони можуть і здійснитися, - грайливо відповів їй золотоокий чоловік.

- Ти ж вже тут, то чому не приймеш нагороди?

- Тому що, моя мила Ерін, вона не моя.

Дівчина замислилась на кілька секунд. Схоже, що не роби, а бажання все ж доведеться загадувати. Ерін зітхнула й поглянула на чугайстера.

- Тоді бажаю, щоб дракончик знав, які гриби й ягоди можна їсти, а які ні. Так влаштовує?

- Пане господарю лісу, ми бажаємо, щоб наш товариш дракон був освічений знаннями про плоди лісу, що таять у собі небезпеку.

- Так тому й бути. Ліс приймає ваше прохання. Рятівнице, дай мені це дитя, - поважно та задоволено сказав чугайстер.

Ерін дещо засумнівалася, але протягнула дракончика духові. Той взяв його в обидві руки та пригорнув до себе. Малюк виглядав достатньо стурбованим. Вже через секунду його почали огортати лози, що проростали прямо з тіла духа, а очі дракончика засяяли зеленим світлом. Чугайстер почав вростати в землю, а лози обережно опускали малюка донизу. Тепер перед Ерін вже стояло величезне дерево, під яким лежав юний дракон. Він не розплющував очей, тож дівчина одразу кинулась до нього.

Зелений купол почав спадати, а з усіх сторін донісся басистий голос: «Волю лісу виконано!». Дівчина стурбовано взяла дракончика на руки й приклала долоню до його носа.

- Можеш не перейматися, він живий, просто втомився. Не кожен день дізнаєшся про всі гриби та ягоди.

- Й скільки він спатиме?

- Скільки знадобиться, та думаю не значно більше звичайного.

Дівчина видихнула з полегшенням та вклала його до своєї сумки якомога зручніше.

- Тож, чого цього разу ти весь з каменю та рослин? – запитала вона, рушивши вперед.

- Я висловив повагу до духу лісу своєю подобою.

- Людорам – людори, а духам – духи? Намагаєшся полегшити спілкування?

- Здається ти починаєш розуміти мене.

- Я думала, що зазвичай до важливої зустрічі добирають одяг, а не усю зовнішність цілком, - ця думка викликала в ній легкий сміх.