Глава 5. Відчуй їхній біль та власні страждання, а я розділю їх з тобою

Тієї ночі Ерін повністю поглинули роздуми та спогади, а тому сон дався їй важко. Він був неспокійним, жахіття раз у раз будили її. На ранок, потираючи сонні очі, дівчина дістала з сумки мапу, намальовану від руки, й намагалась щось у ній роздивитися. Дракончик, почувши шарудіння, підвівся й сів їй за спину. Він став на задні лапи й почав кігтиками розчісувати біле волосся.

- Дякую, мій хороший… Так, зараз ми з тобою в центральній частині Румону. Найбільше місто у цьому регіоні – Рітр. А де велике місто – там багато людорів… це, звісно, мінус, за те є шанс щось дізнатися про тата. Що думаєш?

Дракончик лиш задоволено кивнув, адже взагалі нічого не розумів у картографії, на відміну від Ерін. Їй достатньо було один раз поглянути на мапу, аби, щонайменше, запам’ятати її обриси та хоча б поверхнево відтворити. Мапу Юванте, яку дівчина тримала у руках, вона намалювала сама: щось з власного досвіду, а щось з того, що бачила на мапах торговців.

- До Рітру усього 6 днів ходу, тож туди й підемо.

Вона задумливо поглянула на небо й додала:

- А ще ввечері буде злива, тож треба знайти, де перечекати. Дощі ранньої весни надто холодні, щоб під ними гуляти.

Дракончик впевнено погодився з нею, адже мерзнути йому не подобається, а потім поцікавився, коли вже вони снідатимуть.

***

Після полювання Ерін з дракончиком відправились в дорогу. Вони то бігли навипередки, то про щось жартували, то малюк підгаркував дівчині, коли та грала на флейті. Він все розпитував, коли вона закінчить його нову іграшку, та Ерін запевняла, що ввечері довирізає фігурку птаха.

За день вони подолали доволі значну відстань, як на тих, хто йде пішки. Ерін рідко користувалася хоч би яким транспортом і дорогами взагалі. Навіть якщо у місце, куди вона направлялася, вела гарна ґрунтова дорога, дівчина все одно йшла лісом. Це був її спосіб ховатися від світу, адже чим менше тебе помічають, тем менше звертають увагу, а значить – навряд чи запам’ятають.

Вже почало темніти, як Ерін сказала, що їм час шукати місце для ночівлі. Ранньою весною не знайдеш великого листя, аби зробити собі халабуди, а тому якась печера чи нора стали б у нагоді. Та нажаль, нічого путнього не траплялося: барліг ведмедя був зайнятий ним же, печер знайти не вдалося, а нори борсуків, сіровухих бандикутів (що були розміром більше від зайця), лисиць та інших звірів були або замалими, або мали господарів.

Після довгих пошуків Ерін з дракончиком вийшли на невеличке село. Ледь побачивши його, дівчина поморщилась. Людське поселення було їй надто неприємним. Вона вже повернула у бік лісу, як помітила вогник, що наближався в її бік. Дівчина одразу сховалася в чагарниках, чекаючи, поки хтось пройде повз. Вона сподівалася, що він не помітить її у нічній темряві.

Коли вогник наблизився, Ерін змогла розрізнити кремезного чоловіка середніх років у звичайному робочому одязі з сокирою наперевіс. Він проходив вже зовсім поруч. Вона зачаїлася. Аж тут малюк, що ховався у неї за спиною, чхнув. Чоловік, одразу зупинився й перевів погляд на кущі, з яких донісся звук. Він дещо нервово запитав:

- Хто тут? Ану виходь, а то я за себе ручаюся, - його голос трохи тремтів. Схоже, він побоювався.

- Вибачте, що налякала вас, я просто йшла повз, - відповіла Ерін, підвівшись.

- Дитя, ти шо, заблукалась? Ходім до нашої селитьби*, поки град не почався. Бо ба, яка хмара насувається.

Широко розплющені очі та дещо різкі рухи видавали здивування чоловіка. Все ж не кожну ніч бачиш біля села самотню дівчину. Але він ласкаво усміхнувся, щоб не налякати її. Напевно, незнайомець дійсно хвилювався, щоб з нею нічого не сталося: аби не напав дикий звір або не захворіла. Та Ерін така турбота насторожувала.

- Дякую за доброту, але я краще піду. І так знайду, де переночувати.

- Та де ш ти то знайдеш, коли в нас тутоньки ні присілків, ні міст поруч нема? Я собі не пробачу, як кину юну дівицю у біді серед ночі то. Ходи, ходи, - бачучи, що Ерін стоїть на місці й розмірковує, чоловік додав: - Не боїсь, не ображу я тебе. Ходім.

Холодне повітря вже обдувало її обличчя, хмари ховали місяць, а запах вологи давав зрозуміти, що найближчим часом не розпогодиться. Ерін чудово розуміла: незабаром розпочнеться сильна злива. Вона згадала усі місця, що обійшла за останні години й здогадалась, що швидше за все, нори їй сьогодні не знайти. Аби дівчина була одна, то якось би перечекала, але з нею зараз малий дракон. Ерін дуже хвилювалась, щоб він не захворів. Та разом з тим… Ну хто піде в оселю незнайомця посеред ночі?! Але з іншого боку дракончик… Він ще маленький, хто зна, чи перенесе він застуду. Так, зрештою, якщо щось піде не так, вона завжди може втекти чи вбити того, хто становить загрозу. Отож, вирішено.

- Дякую за гостинність, - ввічливо промовила вона, з дещо натягнутою усмішкою.

- Мене, до речі, Гастоном кличуть.

- Рута.

- Яке ім’я красивешне.

Відповіді не було. Мова звичайного сільського чоловіка здалась би дивною міському мешканцю, але для Ерін вона звучала звично й зрозуміло.

- Ну ходім скорше, доколе нас блискавка не пригріла.

Вже за кілька хвилин вони зайшли до селища. Воно справді виявилося невеликим, будинків на 30-40. Майже усі вони були дерев’яними: якісь більші, якісь менші, якісь охайні, а якісь не дуже. Особисте життя більшості селян ховали закриті ставні, через маленькі щілочки яких пробивалися пучечки світла.

- Айно моя скромна хата, - показав він на невеличкий дерев’яний дім. – Ше батько мій будував, а я в хазяйстві тримаю, аби працю батьківську цінувати да й на дворі не житкувать.

- Гарний будинок. Мабуть, великих зусиль доклали, щоб його збудувати й до ладу привести.

- Дякую на добрім слові, - сказав він й відкрив двері. – Забігай.

Зайшовши в середину, Ерін побачила звичайний дім: стіл, лавки, піч у кутку, вицвівші фіранки, кілька дверей в інші кімнати. Тут не було нічого зайвого: жодних картин, статуеток, квітів чи інших надмірностей. За будинком намагалися доглядати, та було видно, що жіночої руки тут явно не вистачає. Погляд дівчини одразу впав на велику кількість сокир, що висіли на стіні.