Глава 2 . Можеш не ховати свого обличчя

Ніч. Багаття в глухому лісі. Якесь вариво у казанку та дракончик, що з нетерпінням чекає на вечерю. Це була буденність фігури, що хотіла поїсти та щонайшвидше покинути це місце, не лишаючи слідів.

Вирізаючи статуетку птаха зі шматка дерева, дівчина розмірковувала над нещодавньою розмовою з Марією та Фредеріком. Чи правдоподібно виглядала її історія? Хоча, незвані гості вигадали її самі, тому, звісно, кожен факт звучав надзвичайно переконливо. Взагалі, вона часто так робила: не відповідала на питання й давала співрозмовникові самому вигадати її історію. А потім погоджувалась або просто не заперечувала. Це був найдієвіший спосіб сховати справжню себе.

Людори найкраще вірять в те, у що хочуть вірити. Вони люблять відчувати себе правими. А тому достатньо лиш дати їм зрозуміти, що вони здогадалися про щось самі, без твоїх підказок, дати відчути, що вони розгадали таємницю, яку ти пильно ховаєш від інших. І все. Тепер переконати їх у тому, що вони помилились буде значно складніше. Яку б правду вони не вигадали, для них вона стане реальністю. Вони захищатимуть цю вигадку не лише від підозр інших, а й від своїх власних.

Й це працювало раз за разом. Дівчина постійно подорожувала, бачила нові обличчя, міста, села. У неї було багато як зустрічей, так і розлук. З кимось дівчина спілкувалась лише раз, а потім доля навічно розводила їх дороги, а з кимось зводила знов і знов, поки одного дня знайомець назавжди не зникав з поля зору. Кожен бачив її по своєму, й кожен був певен, що саме він має рацію.

У яскравому сяйві місяця, що освітлював околиці, дівчина помітила силует. Він був ще доволі далеко, але наближався в її бік. У дівчини не було ніякого бажання потрапити на очі кому б там не було. Вона сховала в сумку фігурку, яку вирізала для дракончика, та загасила багаття. Потім хутко залізла на дерево разом з малюком. Вона сподівалася, що без настільки явного орієнтиру, як вогонь, незнайомець пройде повз. Але зникнувши за гіллям та численними стовбурами, згодом він з’явився знову.

Силует, одягнений у чорну мантію, спокійно пройшов повз дуб, на якому сиділа дівчина. Він став біля згаслого багаття й раптом напівспалене гілля, засипане землею, запалало зеленим вогнем. Дівчина зачаїлася, бажаючи уникнути уваги незнайомця. Раптом роздався ввічливий та спокійний голос. Вона не могла зрозуміти, звучить він ззовні чи всередині її голови:

- Вистава твоя цікава, але можеш не боятися мене. Шкоди я тобі не заподію. Тому, якщо бажаєш – можу скласти компанію.

- А якщо відмовлюся? – пролунала не гучна та серйозна відповідь.

- Я не в праві змушувати тебе, та буду радий такому цікавому співрозмовнику.

Чоловік стояв абсолютно нерухомо. Це насторожило дівчину. Фокусами з зеленим полум’ям її не здивувати, але вона ніколи не дозволяла собі полишити пильність. Не можна недооцінювати незваного гостя, ким би він не був. Фігура натягнула каптур ще більше, ніж раніше, й обережно спустилася донизу. Вона стала навпроти чоловіка по іншу сторону багаття.

- Обачність понад усе, - він спокійно кивнув, ніби підтримуючи її дії.

- Якби не вона, то не дожила б до цієї зустрічі.

- У тебе є усі шанси вижити.

Дівчина напружилась. У його словах вона почула чіткий посил: зараз доведеться виживати. Її погляд одразу оцінив чоловіка з ніг до голови: зброї не видно, статура не сильна, але й не худорлява, у рукавах чи чоботах можуть бути потайні леза, під мантією – книга заклять чи малесенький посох. Хоч щось з цього мало б ховатися під одягом, адже для воїна чоловік виглядав заслабким. Напевно, чаклун. З такими битися важко, тому дівчина їх не дуже любила у ролі супротивників. В передчутті небезпеки вона невдоволено запитала:

- На бійку натякаєш?

- Залежить від того, шукаєш ти боротьби чи бажаєш спокою.

Голос незнайомця звучав спокійно та розважливо, навіть ввічливо. Трохи подумавши над його словами, дівчина сіла. Вона настороженою та пильно слідкувала за силуетом у мантії. Він також сів й зняв свого каптура. Під ним виявилося обличчя чоловіка років 27-ми з золотими очима, волоссям та охайною бородою. Риси його лиця виглядали дуже м’якими та добрими, а погляд випромінював спокій. Витримавши невеличку паузу, незнайомець додав:

- Прошу вибачення, що перервав твою трапезу.

Почувши останнє слово, з-під накидки дівчини показався чорний дракончик. Вона хотіла було його втримати, але не встигла. Він допитливо поглянув на чоловіка.

- О, ми не одні, під цим місяцем.

- Його не чіпати, - коротко та серйозно сказала дівчина.

- Твоє багаття – твої правила. Та і негоже, я вважаю, ображати благородних створінь, подібних до нього.

Дракончик гордо сів біля дівчини та вдоволено кивнув. Вона погладила його та заговорила більш ласкаво:

- Так, ти в мене вже зовсім великий та благородний.

Від цих слів малюк радісно заляскотів крилами й замахав хвостом. Чоловік добродушно засміявся.

- Немає нічого кращого за похвалу від господині, чи не так?

- Я йому не господиня, – голос прозвучав дещо більш невдоволено, ніж вона планувала. – Ми родина.

- Друг, господар, товариш. Фактично, любові це не скасовує.

Дракончик кивнув й почав лащитися до дівчини, виказуючи їй свої почуття.

- А я дивлюся ти тямущий, – трохи посміявся чоловік. - Дозволь мені припустити: чи цей вид зветься не північним темнобронзом?

- Не знаю. Це фальрон.

- Леді Ерін, я сам ніколи не брешу й від тебе не хотів би чути брехні.

Ерін. Це ім'я змусило здригнутися. По спині враз пробіг холодок, в роті пересохло. Голос чоловіка звучав спокійно і рівно. Він не запитував, а стверджував, був певен, що сказав все правильно. Її знайшли. Викрили. Надіслали вбивцю. І знають про дракончика. У такому разі немає сенсу відпиратися, потрібно вивідати якнайбільше і перерізати чоловікові горло раніше, ніж це встигне зробити він. Треба дізнатися, хто має стати наступним – хто замовник.