Пролог

Привіт, тату, це знову я. Вже минуло 5 років з останнього листа, тому, як і обіцяла, пишу новий. Так, знаю, ти його ніколи не отримаєш, адже навіть відправляти нікуди, та все ж… Напевно, тобі цікаво, як у мене справи. Все добре, я й досі живу у друга разом з дракончиком. Інші демони мене вже майже не займають. Часом насміхаються, пробують укласти угоду в обмін на душу чи просто вбити, але після того, як прикінчила двох з них на очах кільканадцяти перехожих, зачіпають менше.

Знаєш, за стільки часу я тут так до кінця й не прижилася. Все частіше думаю над поверненням у рідний світ. Хоча розумію, що там буде лише гірше. До речі, ти знав, що ті байки про 3 світи – чистісінька правда? Може мені й не варто цього розповідати, але ти все одно ніколи не прочитаєш моїх листів, тому не страшно. Я хочу поділитися з тобою хоч чимось, окрім звичайних вбивств, підступів та жорстокості (і я зараз не про демонів, багато з них достатньо милі). Не хочу знов жалітися, як мені тебе не вистачає.

Хоча це й не дуже важливо, але я дізналася справжню історію нашого світу, от прямо всього, а не лише тієї частини, в якій живемо ми. Значить, слухай.

Колись не було взагалі нічого. Ні світла, ні темряви, ні землі, ні повітря. Просто абсолютне нічого. Відверто кажучи, я взагалі не можу такого уявити. В голові лише чорнота безмежного простору, але якщо воно чорне, то це ж темрява, чи не так? А як може бути темрява, якщо її не існує? Словом, сподіваюсь, що ти собі намалював в думках якусь картинку, бо в мене не виходить.

І от серед цього нічого нудьгував бог. Мені довго розказували, що він там відчував насправді, але то занадто складно та не цікаво, тому зійдемося на тому, що він просто нудьгував, гаразд?

Йому не хотілося самотньо існувати серед нічого цілу вічність, тому він розділив себе на троє. Прямо як тоді, коли ти відламав від куща троянд трохи гілочок й посадив у землю. А за кілька років замість одного, в нас їх було вже цілих 5. Але тут кущ розділив сам себе.

Та це не допомогло. З часом боги знов знудились й вирішити створити хоч щось, аби розважитись. І їм в голови прийшла ідея світу, який би постійно розширювався й змінювався. А населили його найрізноманітнішими створіннями, які дуже різнилися одне від одного. Не знаю, чого так. Може Троє вирішили, що як у світі буде безліч шарів, які постійно породжують самі себе, він їм ніколи не набридне? Точно! Лише зараз зрозуміла, чого безодня так називається. В неї ж буквальне немає і ніколи не буде дна. Слухай, тату, я так люблю з тобою спілкуватися, завжди щось підказуєш та допомагаєш.

Ще я хочу поділитися з тобою одним секретом. Мені здається, що ті Троє – насправді ледарі. Замість того, щоб самостійно наглядати за своїм творінням, вони породили тих, то має за ним слідкувати й керувати – сімох найсильніших аймонтарів. Точно, я ж тобі про це ще не писала. Ти знав, що перші демони називали себе аймонтарами? А слово «демон» вже вигадали для них ми, перемінні смертні. Стоп, повернемось до цього трохи згодом, смертних у моїй розповіді ще немає.

Так от, ці найсильніші демони називаються Принци безодні або Могутні лорди (їхню назву складно перекласти правильно з місцевої мови). Вони мають підтримувати баланс у світі та відповідати за певний його аспект. Але, схоже, Троє настільки сильно боялися нудьги, що наділили їх ще й прагненням захопити світ й правити ним самостійно (не лише безодню, а усі три, але це я теж розкажу пізніше).

Першим народився Оме Теотл, який став втіленням протилежностей та боротьби. Він сприймає усіх наступних принців як своїх дітей, уявляєш? Хоча виховання у нього якесь дивне. Він постійно підначує їх до сварок й протистояння, а сам не тримається певного боку. Може виступити то за одних, то за інших, йому головне, щоб боротьба тривала, а все інше не має значення.

Далі була Морана. Ти ще міг чути про неї під ім’ям Мара, хоча тут її називають Повелителькою мертвих. Гадаю, ти вже здогадався, що вона уособлює страх смерті та скінченність буття. Їй служать усілякі культисти й некроманти, хоча, наскільки мені відомо, вона надає перевагу компанії мерців.

Ще є Яномей, який втілює у собі надію, прагнення до нового, усі зміни, фантазії та бажання. Він відомий як «Принц обману». Мені здається, його не цікавить взагалі нічого, окрім безкінечних інтриг, які мають змінювати все навколо. У Яномея так багато масок, що можна лише позаздрити. Наскільки я знаю, часом він навіть прикидається добрим богом й допомагає інквізиторам у боротьбі з іншими демонами. Хоча насправді цей брехун просто винищує своїх ворогів чи розважається.

На відміну від нього, Джурізурвана взагалі не турбують подібні дрібниці. Він живе собі одинаком на своєму шарі й нікого не чіпає. Ну, хіба що їсть все і вся. Ну а що робити? Панування над усім слизом світу вимагає багато сил. А ти знав, що в його голові знаходиться безліч знань усіх тих та про усе те, що він поглинув? Вони змішуються, зливаються, виростають у щось нове. Його свідомість, розум та почуття настільки не схожі на будь-що інше, що в очах решти демонів та смертних той виглядає справжнім безумцем. Хоча мені здається, що це перебільшення, не на стільки він вже й дивний.

А, точно, я ж ще не сказала про його роль у світі. Це справжнє уособлення ентропії та часу. На відміну від інших принців, він хоче не володарювати над світом, а з’їсти його та зробити частиною себе.

Мені здається, що наступний принц, Вол-Алгос, значно дивніший. Він живе втілення меж та кордонів, які створюють подібності та відмінності. Але разом з тим вважає, що усі різності, неоднаковості та обмеження – це лише ілюзія, змінна величина, яка підкоряєтеся йому. Тому Вол-Алгос прагне розмити їх усі. Обмеження – це для нього єдиний гріх. Він робить усе, що йому заманеться, та завжди забирає те, що хоче. Вол-Алгос прагне створити безмежний світ, у якому немає жодних заборон. Але чи не знищить він цим сам себе? Кажу ж, незрозумілий якийсь.