Епілог

Давид Олексійович Равський сидів у своєму саду, який вже не нагадував руїни після запеклої битви. Будинок відремонтували, озеро почистили та привели в порядок, газон перестелили, а дерева та кущі пересадили. Не зважаючи на причину такого грандіозного оновлення, Давид радів змінам навколо, змінам в його житті та в його серці. Сад зацвів новими барвами, а його душа ожила заново та зацвіла, як в молодості.

Звісно, що ці зміни виникли не від модернізації маєтку, а від того, що те, що колись було поставлено на паузу, продовжило своє цвітіння.

Кохання.

Останні двадцять чотири роки Равський навіть і мріяти не міг, що настане цей час, і що він буде сидіти в саду родового маєтку, а поруч нього буде любов усього його життя. За ці роки він ні на мить не забував про свою Світлану, не втратив почуттів, а навіть навпаки зголоднів по ній та скучив, і як виявилося – це було взаємним. Тож, обіймаючи матір своєї єдиної дочки, смакуючи солодкі та трепетні відчуття, він насолоджувався кожною проведеною з нею хвилинкою та боявся аби це не виявилося сном.

- Тобі холодно? – Запитав Давид Світлану, притягуючи її ближче до себе та накриваючи покривалом у яскраві ромбики.

Перші дні осені були не надто прохолодними та все ж, вже потроху панував вітерець, що грайливими вихорами гуляв по саду.

- Ні, любий, - відповіла Світлана Іванівна та подарувала йому ніжну посмішку.

Давид розцвів від подібного пестливого слова, що лоскотало його душу, і у відповідь поцілував кохану у скроню, вдихаючи її приємний запах.

Кожен змінився по своєму і Світлана Іванівна не стала винятком. Від сварливої та незалежної жінки майже нічого не залишилося, і тільки поодинокі емоційні випади нагадували Світлані про минулу сталеву леді, яка вжилася в ту роль, за ради дочки та її майбутнього. Зараз їй не потрібно було грати в непокірну та самодостатню. Тепер у неї був Давид, який став для неї стіною, опорою, підтримкою, який дав їй змогу стати слабкою жінкою, яку люблять та плекають.

Поодинокі зморшки на руках та на обличчі потроху старили їх обох, але це тільки було зовні. Зараз же у них була друга молодість і вони, в піднесеному настрої від пристрасті, не витрачали жодної хвилини, наздоганяючи втрачений час і вдень, і вночі, і між ними.

- Ти така солодка, - зауважив чоловік, продовжуючи носом ритися біля її вуха, - так би й з’їв.

- Ночі було мало? – не втримавшись від смішка, запитала його любов. – Ніби з голодного краю, - додала далі та грайливо відсторонилася від його поцілунків, отримавши незадоволене ричання у відповідь.

- З голодного, - поцілував її в шию та притягнув її ноги, закинувши їх на свої. - Дідько! – різко стрепенувся, коли почув тріск вікон, що розлетілися довкола від енергетичної хвилі, яка неочікувано взялася не звідки. - Що знову?!

Звісно, що Равський був щасливий коли під його дахом зібралися його найважливіші люди у світі, але він ще не звик до того, що у маєтку тапер так гамірно та незвично активно, тим паче, що його кров та плоть була “Чистим полум’ям”, а її сила перевершувала десятки разом взятих рекрутів, а то і сотні, в залежності від настрою самої Емілії. Все б нічого, але з Даніелем у них були цікаві стосунки, і їхні тренування завжди виходили за рамки нормального, після чого приходилося знову щось ремонтувати, виправляти та налаштовувати.

- Ох, - недбало та демонстративно видихнула Світлана Іванівна, закотивши очі, відреагувавши на не надто кмітливого чоловіка. - Чоловіки-чоловіки… - пробубоніла знову стиснувши губи, стараючись при цьому сховати яскраву посмішку.

- Що вони знову не поділили? – явно впевнений у тому, що це витівки Емілії та Даніеля, Давид повернув голову у бік розтрощених вікон.

- Чому не поділили? – єхидно перепитала Світлана та гордовито підняла підборіддя, неначе їй були відомі усі таємниці світу. - Це був черговий оргазм, - видала згодом те, в чому була впевнена на сто відсотків. Зараз її очі палали як грайливі іскорки, а на обличчі панувала радість.

Давид Олексійович тільки важко видихнув на її заяву і закотив демонстративно очі, як до цього зробила його кохана. Діло молоде, та з іншого боку, він ще не звик до того, що у нього є його кохана дружина, кохана дочка, дитинство якої він пропустив. Але ж для нього Емілія все одно залишилася дитиною, яку він тримав на руках у пологовому будинку. Він розумів, що дівчинка давно виросла і стала дорослою жінкою, але сам факт цього терзав йому душу. Навіть уявляти подібне важко, а згадувати ще важче, коли він піймав Емілію та Даніеля напівроздягненими за любощами, літаючи на ліжку у повітрі. Від цієї картини руки самі автоматично стискалися в кулаки.

- Знав би ти як вони нашу квартиру розтрощили у свій час, - продовжуючи лоскотати нерви своєму чоловікові говорила Світлана. – Їхня пристрасть і не на таке здатна, - її посмішка сіяла як травневе сонце.

- Від їхньої пристрасті скоро стін не залишиться, - пробубнів Равський та знову поцілував кохану, на цей раз, повільно, в губи. – У Даніеля є свій окремий модернізований ангар… - Поцілунок. - Думаю там їм буде зручніше… – Ще один. - І метал легше гнути, - впився в губи, смакуючи їх м’якість.

- Ах ти ж лукавий! – після чергового поцілунку Світлана грайливо відштовхнула від себе коханого. – Скажи чесно, - піймала погляд Равського та не дала змоги втекти зіницям, - чиї інтереси зараз відстоюєш?

Давид не посмів відсторонити погляд. Для нього все було логічним. Діти – дітьми, а йому тепер і для себе хотілося пожити, або навіть згадати ту молодість та завести ще одне чадо, якщо не пізно, звісно.

- Занадто багато феромонів на квадратний метр, - перекинувши думками, відповів відразу, коли піймав варіант підходящої відповіді. - Нехай окремо гніздо в’ють, а ми з тобою тут покублимося, - кліпнув оком, заграючи.

- Так і знала, - загиготіла Світлана, - чоловічі ревнощі та розподіл території. Ох, же ці самці…

- Не без цього, - погодився Равський та знову піймав в обійми своє щастя, яке тепер ніколи не відпустить.