Я поволі приходила в себе, відчуваючи, що тіло було, ніби не моїм. Якесь незрозуміле відчуття будило мене, витягуючи на світ божий зі сну чи того стану, що був до нього подібний. Я прокидалася поступово, неначе тягнулася до чогось важливого, несвідомо прямуючи на маяк, який тягнув мене до себе світлом своєї душі, і я відчула цю душу, і раділа їй.
Якою б дорослою я не вважала себе, якою б сильною не здавалася, якою б впертою не була, ця душа завжди була особливою, і в її присутності я завжди була маленькою, слабкою та беззахисною, тією, що хотіла її тепла, чекала її любов, благала про її підтримку та розуміння.
- Мам, - протягла ледь чутно, майже хриплим голосом від того, що в горлі була пустеля, а губи, неначе потріскалися.
Спочатку, обриси її обличчя розпливалися в моїх очах, але я точно знала, що це вона, моя ненька, і чогось від розуміння того, що вона поряд – мені відразу захотілося плакати, але я не змогла видавити бодай краплю. Волога покинула моє тіло разом з тією енергією, яку я віддала своєму кровному батьку. Але на щастя, тільки-но я відчула, що ненька поряд – згусток нової енергії зародився в середині та розплився усім тілом, немов би заново наповнював кожну клітинку іскоркою, або, навіть, більшим. Теплом, що відходило від най ріднішої.
- Привіт, доню, - тихо прошепотіла мама та взяла мене за руку, як часто вона це робила, коли мені було страшно, або коли я хворіла.
- Я… - хотіла поплакатися, але швидко переключилася в темі, відчувши своє тіло та зрозумівши, що пробудило мене моментально. - Я гола? – не змогла втримати свого здивування, бо пам’ятаю, що на мені повинна бути довга сукня кольору слонової кістки, а тут одні трусики, і слава богу, що вони ще є.
- Це ти вже будеш з Даніелем розбиратися, - у своїй притаманній сварливій манері почала ненька, хоча в її очах і вирували грайливі іскорки, - а поки, - лежи. - Мама вдавила мене своїми руками в плечі, пришпиливши до ліжка.
Так. Це моя мама – власна, впевнена, та, що не любить щоб з нею сперечалися, і, насправді, зараз я цьому навіть рада, адже мені не вистачало її тепла та підтримки.
- Все добре, - двома простими словами заспокоювала вона мене і я їй вірила. Відкинулася на ліжко та видихнула, просто насолоджуючись її присутністю.
- Що ти тут робиш? – спочатку запитала я, а потім згадала, що її путівка добігла кінця, а в тому розмаїтті емоцій та усього, що випало на мою голову, я зовсім забула про це.
- Ти що, не рада мене бачити? – награно зауважила та, притаманно піднявши одну брову до верху. В цьому її русі я відчула, щось своє рідне, таке тепле та приємне моєму серцю.
- Рада, - навіть мило посміхнулася, розуміючи, що і правда дуже за нею скучила. - Просто… - несміливо продовжила, і не могла закінчити, адже навіть не знала як їй в двох словах описати все, що сталося. Хоча, якщо вона в домі Давида Равського, це вже щось означало.
- Не переживай, - ненька відразу відчула моє сум’яття і, чесно сказати, вона навіть не налягала на мене, як то вона добре вміла, і від цього легше стало. - Даніель мені все розповів.
- Все? – від її слів у мене очі розширилися, а в серці йойкнуло. Що ж такого їй розповів Даніель? Все – прямо все, чи все те, що можна було розказати людині, яка нічого спільного не має зі світом, де панує надприродна сила?
- Так, - важко видихнула вона, і в цьому видиху я відчула усю глибину її стану.
- І що він тобі розповів? – на всяк випадок перепитала, аби ненароком не бовкнути зайвого, а сама перевела погляд куди завгодно, аби тільки не дивитися їй прямо в очі.
Мить і мій погляд загострився на шторах за якими ніч повільно передавала владу ранку і сірість цього переходу говорила, що за годину буде схід сонця.
Скільки ж це я спала? Чи не спала? Але я так і не встигла відповісти на ці питання, бо мама не надала мені такої можливості. Вона стримано нахмурилася і я приготувалася до найгіршого, бо той хто знав мою маму, повинен був знати, що, якщо вона голосить як не в себе та демонстративно охає та закочує очі – значить, як швидко запалала – так швидко й потухне. А тут якраз було все навпаки. Спокійна як удав та однозначно підбирала слова, хмуривши при цьому брови.
Чи не до біди це? Я, аж застигла.
- Про вас, про тебе… - почала вона якось важко та з докорами в голосі. - Про твого батька та про ситуацію, що зараз склалася, - в цьому місці навіть стиснула мою руку сильніше, і я відчула, як боляче їй давався її спокій, адже в цих словах вона переживала трагедію свого кохання, яку десятки років ховала від усіх, і навіть від самої себе. - Чому ти мені нічого не сказала?
- Я не знала чи ти взагалі в таке повіриш… - відповіла я, ховаючи свою збентеженість.
Пам’ятаючи свою реакцію у свій час і те, що вважала себе божевільною, бо повірити у власне безглуздя було набагато легше, аніж в те, що поруч живуть люди з подібною надприродною силою, а я – частина їхнього світу, мало не принцеса вимираючого виду. Хм! Навіть зараз, в мене в голові, воно звучало абсурдно, а що вже говорити про інших.
- Я й досі не вірю, - додала я далі, після невеликої паузи в яку швидко вмістилися недавні спогади.
Я видихнула і мама також. Вона подивилася на мене своїм поглядом, який я зараз не могла порахувати.
- Міля, ти - моя єдина дитина, невже ти подумала, що я можу тобі не повірити?
Знову це її приторне “Міля”…! Це точно моя мама, та, хто колись доконає мене цим ім’ям. Хоча, вона і відчувалася зараз зовсім іншою: тихою до жаху та до безглуздя урівноваженою. Невже на неї так подіяла поїздка в Домінікану?
- Я… - знову запнулася, бо зрозуміла, що з одного боку вона має рацію, але ж то з іншого – все було не так просто. Нова сила, Даніель, почуття до нього, Гира в кінці кінців та розбірки з ним. А зараз, здається, все стало набагато гірше, бо до того списку додалося ще багато перемінних: переслідування, рада родів, ініціація, напад… Триндець повний! І це моє життя…
- Ти давно дізналася про батька? – Своїм запитанням ненька витягла мене зі своєї пастки зітканої з швидких думок.