Розділ 17. Рада родів.

Дві доби в цьому домі, а я все ніяк не можу прийти до тями. Перший день звикала до хазяїна будинку відганяючи від себе зайві переживання, а на другий день переживання стали ще більшими. І на цей раз сховати їх ніяк не виходить.

Майже від світанку вже не могла спати. Тільки-но перші промені сонця прогнали темряву, в середині мене оселилося переживання перед прийдешнім. “Рада родів” – це словосполучення наганяло на мене жах. Те, що ми не розуміємо завжди лякає нас, але мої переживання аж ніяк не безпідставні. Хтось хотів нашої смерті. Моєї смерті. І я більше ніж впевнена, що цей хтось один із семи. Давид Олексійович відпадає, батько Даніеля також, залишаються ще п’ятеро і перед цими п’ятьма я сьогодні повинна повстати в усій красі та впевненості.

З красою буде набагато легше, адже з самісінького ранку мені принесли нове взуття, спідню білизну (не хотілося навіть думати хто її обирав) та просто неймовірно гарний брючний костюм, що ніби був пошитий на мене. Він був кращим з тих, що я коли небуть мала. Елегантний пошив, який тільки підкреслював принади моєї фігури та робив її більш витонченою та стрункою, приємна на дотик тканина, від якої хотілося мурликати, а її небесний колір ще більше підкреслював колір моїх блакитних лінз. Та тільки впевненості це все аж ніяк не надавало.

Я крутилася перед дзеркалом та м’ялася одночасно. Раділа від тієї картинки яку бачила перед собою та непокоїлася через те, що чекає попереду, а точніше сказати, - через тих, хто чекав мене побачити. Все в середині каламутилося, і навіть кишки в животі скручувалися у вузлики в переживанні, як перед екзаменом в інституті.

Сніданок закінчився колупанням в тарілці за повної відсутності апетиту, а після, ми направилися до воріт де на нас вже чекав цілий автопарк з чотирьох броньованих машин, в одну з яких ми і залізли. Інші три слідували в одній колоні разом з нами, і від цього моє хвилювання тільки росло. Не знаю як Даніель та Давид Олексійович, але я зовсім не звикла до подібного, коли тебе охороняє з десяток людей більше схожих на Рембо.

Всі в машині, і навіть я, помітили наскільки коротше стали мої нігті. І не дарма. Мене трусило не по дитячому.

- Не показуй їм своєї слабкості, – розбив тишу Давид Олексійович, який сидів попереду, збоку від водія, подарувавши через плече свій коронний батьківський погляд, від якого я знітилася ще більше. Мені мало було цих двох днів у його домі, аби сприймати його належним чином. Але добре вже було те, що одним своїм голосом він розрядив обстановку в салоні та витягнув мене з власних думок. - Говорити в більшості буду я, - продовжив він, - а ти просто кивай.  

- А ти? – перевела погляд я на Даніеля, що сидів поруч мене та взяла його за руку, аби відчути його енергію та спокій та розбавити цим спокоєм моє внутрішнє переживання.

- Не переживай, - Даніель протягнув мої пальці крізь свої та з’єднав їх в крабик. - Я теж там буду, і не дам тебе в образу.

- Добре, - проговорила трохи заспокоївшись, відразу відчувши впевненість з його боку, яка передавалася й мені.

Ми ще деякий час обговорили усі моменти, що можна говорити, а про що слід було мовчати, що можна показувати, а що заборонено під страхом смерті, і у цій розмові навіть не зрозуміли, як швидко добралися до потрібного місця.

Висока скляна багатоповерхівка у дорогому районі міста, вражала своєю красою та розмірами. Хол, що приклеював погляд до свого прогресивного дизайну та скляний ліфт, що прошивав усю будівлю навстіж. Не відриваючи руки від свого хлопця, яким я почала вже вважати Даніеля, я роздивлялася все довкола та запам’ятовувала дорогу. Напевно для того, аби на всяк випадок знати, куди треба буде бігти, аби втекти звідси. Ні Даніель, ні сам Давид Олексійович не розділяли мого настрою. Звісно їм не вперше тут бути, а ось для мене, це було занадто хвилюючим.

Не знаю, що я очікувала. Щось на кшталт темної печери, де перед багаттям збираються сильні світу цього, у сірих мантіях та з масками на обличчі, бо реальність видалася зовсім іншою. Простора кімната з панорамним видом на місто, що була схожа на кімнату для переговорів з великим столом у формі півмісяця та сім шкіряних крісел по периметру, шість з яких вже були зайняті батьком Даніеля, трьома чоловіками та двома досить приємними та вигляд жіночками з незламною впевненістю в очах, якої не було в мене.

- Давид, - кивнув один із чоловіків, що сидів у самому центрі стола вітаючись. Потім перевів погляд на мене та застиг декілька секунд і далі нагородив своєю увагою хлопця, якому я притиснула руку зараз так, що самій боляче стало. - Даніель, - так само кивнув йому та підняв одну брову доверху. - Вже вхожий в інший рід? – не міг не прокоментувати свої думки. – Цікаво, -Кинув оком на Захарія Полонського, який сидів за столом крайнім з права.

- Проходьте, - почулося від світловолосої жіночки яка сиділа по праву руку від центрального. – Давид, - звернулася вона до Равського, - займи будь-ласка своє місце в раді, а ти Даніель, - перевела увагу на хлопця, - візьми стільці та пристав поближче. В ногах правди немає. Сідайте та до діла.

- Вітаю, Вікторія, – схилив перед нею голову Даніель, виказуючи свою повагу цій жінці, якій було приблизно сорок – сорок п’ять років, не більше.

Всі інші просто мовчали та дивилися в одну точку. На мене.

Зараз я була їхнім центром уваги. Можливо й запрошеним гостем на цьому святі оглядин, але явно не бажаним. Та і у мене зовсім не було бажання бути тут серед них, та як завірив мене Даніель, – це було необхідно. А у мене виникла необхідність втекти подалі, сховатися десь далеко та надовго, аби ніхто не міг знайти. Це бажання прямо пробралося під шкіру, до мурах роздратовуючи її, воно було подібним до бажання дихати, пити чи спати, таке ж природнє та щире, але я нічого не могла зробити, аніж тихо сидіти та боятися зайвий раз кліпнути та поворухнутися.  

- Довго ти збирався ховати від нас своє продовження? – заговорив худорлявий чоловік тільки-но Равський всівся в крісло.