Розділ 13. Демонстрація та тестування

За декілька хвилин ми були в тренувальному залі, і мушу сказати, що він мене вразив ще більше за той зал, який був у Даніеля в ангарі. Насправді це був окремий світлих кольорів тренувальний комплекс з встановленими в середині різного роду спортивними тренажерами, назви яких я й не знала взагалі. Та най приголомшеним тут було те, що всі вони і, навіть стіни, були нашпиговані за останнім словом техніки – надчутливими сенсорами, інформація від яких подавалася на окремий планшет, який вже в руках тримав Давид Олексійович. Цей планшет не тільки отримував інформацію, а й керував комплексом в повному обсязі. Адже тільки-но ми зайшли в середину та почекали, коли вийдуть всі, хто там займався до нас, комплекс повністю був зачинений декількома натисками на сенсорний дисплей, активувавши протокол безпеки.

Мені, простій дівчині, яка жила у простій квартирі і, із наворотів серед електроніки мала лише телефон на системі “Андроїд” та телевізор на smart платформі, не враховуючи мікрохвильову, дикувато було дивитися на подібне чудо техніки. Даніель завжди був поруч і йому подібне здавалось буденним. Напевно, для ватажків родів та їх спадкоємців подібна розкіш вважається нормою, тож і я зробила вигляд, ніби все просто “Ок”.

- Почнімо демонстрацію, - спокійно сказав Равський перебивши мої думки, коли був готовий отримувати показники. В цей момент він дивився тільки на мене, а мені від цього стало відразу не по собі.

- Що треба робити? – знизила плечима я, та, аби втекти від його такого нав’язливого погляду, енергію якого не могла повністю зчитати, повернулася в інший бік.

- Просто будь собою. – В його голосі зараз відчувалася турбота, а я ніяк не могла прийняти її.

Дико було стояти поруч з людиною, про яку взагалі нічого не знаєш і робити вигляд, що ви ніби старі друзі, чи навіть – родичі. Навіть якщо я з ним познайомилася, то поки що для мене нічого не змінилося. Моїм батьком для мене залишився мій дідусь, а Давид Равський – тим, хто по суті, дав свій біологічний матеріал. От і все.

- Легко сказати, ніж зробити, - не могла втриматися від уколу зі своєї сторони.

Подібні тренування та демонстрації ніколи не давалися мені з першого разу, а тут ще й оцінювати зібралися, ніби я якась лабораторна миша. З одного боку зрозуміло було, що настрою у мене танцювати під їхню дудку взагалі немає, але з іншого – нам треба було знайти відповіді на важливі питання. І тут фраза із одного із маминих улюблених фільмів Леоніда Гайдая “Треба, Федю, треба!” – стала єдиним та найдієвішим аргументом.

- Спробуй по-жбурляти он ті кулі, - Давид Олексійович зовсім не звернув уваги на мої уколи та спокійно вказав на невеликі м’ячі, які були подібні до тенісних але відрізнялися матеріалом та фактурою, більше схожі на масажні м’ячики з короткими шипами. – Їхні сенсори допоможуть нам зчитати силу, швидкість та навіть обертання в момент використання тобою “Іскри”.

- Добре, - відразу погодилася без зайвих заперечень, адже що-що, а м’ячики піднімати в повітря я вже вміла.

Секунда, друга, і я майстерно підняла один із них силою думки в повітря, на хвильку застигла і, гарненько прицілившись, жбурнула м’ячом в стіну, на якій були намальовані мішені. М’яч потрапив у самий центр, а я переможно посміхнулася самій собі, а потім повернулася та побачила без емоційну міну Даніеля, якого такий результат зовсім не вразив. Ну, і добре.

- Добре, - господар тренувального комплексу і за замовчуванням головний лаборант, схвально подивився на мене, а потім перевів погляд на екран планшету, поставивши там декілька поміток. – Тепер декілька.

- Що? – втупившись у Давида Олексійовича, перепитала трохи невпевнено, адже я ще не пробувала піднімати декілька предметів одночасно.

- Спробуй поцілити кількома м’ячами одночасно, - спокійно повторився Равський, не розуміючи переживання в моїх очах.

- Гаразд, - видихнула я, хоча взагалі не раділа подібній участі. Переступати через себе завжди було важко, а сконцентруватися на своїх діях, коли не впевнений у позитивному результаті – ще важче.

Впертість завжди була моєю сильною стороно, тож, я згадала уроки Даніеля та його слова про підкорення предметів, про те, що вони частина мене та продовження мене самої і, що я можу керувати ними рівноцінно як своїм тілом, - почала перші проби. Я заплющила очі, уявила ту енергію, яка б могла одночасно керувати декількома м’ячами, та пізніше, відкривши очі, зрозуміла, що мої старання та мої потуги не такі вже й вдалі. Важко видихнула та ще раз спробувала взяти контроль над предметами та у висновку втрачала той контроль над собою, адже чим більше я хотіла їх підкорити собі, тим менше вони мені піддавалися. На секунду я навіть уявила як вони палають під моїм поглядом, але той згусток негативної енергії, який ріс в середині мене тільки того й міг, що вплинути на лампочку надомною та спалити її під стрибком напруги.

Равський вимогливо подивився на мене, а потім перевів погляд на лампочку та знову щось відмітивши в планшеті, не проявляючи жодної емоції, промовив:

- Контролюй себе.

Ці прості слова ніби зашкрябали з середини. Моє дихання стало більш глибоким і для того, щоб не зірватися з місця я навіть стисла щелепи, задушуючи емоції, які вже хотіли вирватися назовні. Раніше я б точно вже злетіла з котушок, та на цей раз я просто видихнула та прийнявши його слова не за критику, а за конструктивну пораду – спробувала знову.

Декілька підходів і спроби увінчалися відмінним результатом. М’ячі піднялися в повітря та одночасно полетіли в ціль, правда не з такою разючою швидкістю як раніше. Але для мене подібне все одно стало перемогою. Адже, контролювати сили в спокої, а не під владою емоцій, було більше ніж приємно.

- Тепер спробуй відбити атаку, - попередив про зміну завдання Давид Олексійович, а сам завчасно вийшов за межі тренувального майданчика та натиснувши кілька разів на дисплеї свого планшету, активував незрозумілий пристрій, який був схожий на пушку. Ця пушка виїхала на невеликих коліщатах та ставши в п’яти – семи метрах від мене, піймала мене на мушку та почала підозріло гудіти, заставляючи мене нервувати.