Розділ 10. Дорогою в безпечне місце

Вже вдруге за останній тиждень я покидаю місце яке почала вважати своїм домом. Як би це банально не звучало, та за цей тиждень я приросла до цього ангару і вже звикла.

Голова забита думками, серце болить від переживань та емоцій і, вже здається, що це майже постійний мій стан за винятком доби до сьогодні. Вона була ніби ілюзією того усього про що я мріяла: любов, спокій, безпека — все це давало мені примарне відчуття щастя, таке коротке та таке крихке.

Саме так. Добу я була щаслива як ніколи у цих стінах, та життя вирішило розставити все по місцях та надало важкий та болісний урок — ніколи не розслаблятися.

Останній місяць все вирішується та міняється занадто швидко, час від часу даруючи моменти на перепочинок та примарний спокій. І ось зараз, зібравши деякі речі, не маючи часу ні для чого, ми стрімголов покидали стіни ангару у одній із тих автівок, що були у автопарку Даніеля.

Ауді А8 темно-коричневого кольору швидко набирала темп та несла нас подалі від усього того, що залишилося за спиною, піднімаючи стіною пилюку. Мотор цієї красуні потужно шелестів як рик великої породистої кішки і нічим не поступався улюбленому Лексусу Даніеля, який сьогодні перетворився в металобрухт. Напевно любов до хороших, якісних та дорогих машин в крові у цього хлопця, бо за цей короткий час я зрозуміла, що це одне із його хобі, про які він майстерно мовчить.

- Будь-ласка, не так швидко, - попросила я скинути швидкість, бо мене знову почало нудити.

Чим швидше ми летіли автострадою, тим сильніше проявлялася нудота, в голові паморочилося, та це було терпимо.

- Краще для нас — швидко покинути це місце, - Даніель був непохитний і було видно, що хлопець обмірковує щось серйозне, бо від цих думок у нього не тільки чоло морщилося, а й жовна грали.

- Що не так? - запитала я його, знаючи, що сам він ніколи не проговориться та буде ховати свої думки до останнього.

Такий вже Даніель.

- Все не так, Еміліє, - протягнув незадоволено хлопець. - Нас знайшли і ця сила... - Даніель ніби не вірив сам у що говорив, - Вона незрозуміло де взялася.

Для мене це було незрозуміло. Вперше бачила його таким бентежним, не рахуючи того разу коли я ходила по воді.

- Про що ти? Ти ж сам говорив, що ми можемо робити подібні речі не зважаючи на розміри та вагу... - в моїй голові це було логічно та природно.

- Ти можеш, Еміліє! - Сказав як відрізав, а далі подивився прямо мені в очі, і цей погляд пропалював. - Аж ніяк не я... Ти бачила масштаби купола та його щільність? - Його ніби прорвало. - Так от, ніхто із носіїв “Іскри” не може мати подібної сили.

- Але ж ти казав... - хотіла заперечити я.

- Казав, - перебив мене хлопець не давши можливості закінчити речення. - Я ніколи не мав подібної сили — в мені лише "Іскра". Ми різні. Я не можу робити подібного, а ти так, бо в тобі полум’я, “Чисте полум’я”.

- Я не розумію. - Взялася за голову та емоційно почала перебирати власними думками та щойно сказаними словами Даніеля.

- Я теж... - Його пустий погляд в далечінь підтверджував його слова, але десь там, глибоко в середині я побачила той страх, коли бачила його вперше. Він боявся непідконтрольного. - Нам треба в цьому розібратися. Невідомо до чого це призведе.

- Як? - схопивши надію за хвіст, розуміючи, що самі не справимося, бо якщо це б можна було зробити, то Даніель би давно вирішив це питання.

- Без допомоги не обійдемося...

Чути від нього подібне було як мінімум дико, адже він сам буквально недавно старався втовкти мені, що нікому не можна довіряти, навіть близьким, але хлопець підживив свої слова діями та взявши той, новий телефон, в який нещодавно вставив сім-карту, почав проробляти швидкі маніпуляції раз повз раз розпилюючи увагу між дорогою та екраном гаджету. Хвилина і у салоні машини залунали гучні гудки, які виходили із динаміків. Даніель кинув телефон у бокову кишеню машини та продовжив слідкувати за дорогою, смиренно очікуючи аби на тому кінці слухавки прийняли виклик.

Зручно таки, хочу вам сказати, мати систему гучного мовлення, ніяких переживань за кермом та відволікань від дороги. Це вам не стареньке іржаве корито мого екс-бойфренда Віталіка, а повністю фарширована модель класу люкс з усіма наворотами.

Гудки продовжували виїдати мозок і, коли вже здавалося, що ніхто не підніме слухавку, по ту сторону почувся владний але водночас м’який голос який передавав стурбованість свого хазяїна.

- Слухаю, - прозвучало рвучко і я сама почала прислуховуватися, ніби від цього залежало моє життя. Я перестала дихати та втиснулась у крісло аби ще більше відчути опору.

- Потрібна допомога, - без зайвих прелюдій та вітань почав Даніель і це було в його репертуарі. Раніше я чогось оманливо думала, що він такий тільки зі мною, а тепер бачу, що горбатого могила виправить.

- Емілія?! - різко увірвалося в мої вуха та пронеслося по всьому тілу наче електричний розряд, що за секунду розбудив страх та переживання. Адреналін у моїх наднирниках швидко випорснувся в кров та вже відбивав у скронях разом з тиском. - Вона жива? - Емоції мене накрили, хоча, переживання у цьому голосі було не чим не менше ніж у мене.

Хто це такий?! Звідки він знає про мене?! І що він знає взагалі? Цей голос... Я його ніколи не чула раніше і це точно не батько Даніеля.

- Так, - хлопець подивився на мене, а я ще більше втиснулась в крісло, - вона зі мною.

По ту сторону почувся важкий видих, що ознаменував різке полегшення, та це полегшення давалося мені досить важко, бо я ніяк не могла зрозуміти чому цей незнайомий мені чоловік так переживав за мене. Мені дуже хотілося задати десятки питань та я наче проковтнула свій голос і ніяк не могла знайти його. Єдине, що в змозі була протягнути, так це глухе, ледь помітне “Е-е-е-е...”, разом з відкритою щелепою, що мало не звисала до килиму під ногами.

- Її треба захистити любою ціною. - Знову його владний та впевнений голос з батьківськими нотами турботи, і знову мене кидає в жар.