Розділ 7. Залізний монстр

Назад ми поверталися у натхненному настрої. Посмішки не злітали з наших облич а в повітрі літали флюїди задоволення тими моментами, які ми розділяли на двох.

Добре, що наші експерименти на цей раз не призвели до вибухів чи понівечення чужого майна, не враховуючи неочікуваного, але передбачуваного купання посеред річки в такий романтичний момент. Але навіть це додало до загального враження родзинки та зробило момент ще особливішим.

По дорозі додому (і я в шоці, від того, що так вже називаю ангар Даніеля) ми заїхали на заправку та пообідали там салатами з гастрономії. Звичайно, їжа була не такою смачною, як приготована Даніелем, але голод — не тітка, перемолов все, і добряче наситившись, ми рушили далі.

Зізнатися чесно, мені дуже подобається так проводити час з Даніелем: зриватися кудись, відкривати щось нове, просто жувати салати та попивати напої на заправці, а не сидіти в ангарі, сховавшись від сонця та від усього світу подолі. Хоча, скажіть мені це ще місяць назад, я б голосно та демонстративно засміялася вам в очі та закрила б двері перед вашим носом, зачинилась би в своїй кімнаті та сховавшись в глибинах своєї понурої душі, боялась би вийти на світло. А зараз все ніби стало на своє місце та йде своїм шляхом, і я цьому безмежно рада.

Я вдивлялася в небокрай та повністю розслабилася, ніби увійшла у нірвану та при цьому повністю володіла ситуацією та своїм тілом. Дорога тяглася далеко попереду і це магічно заспокоювало, наче ми на декілька секунд заглядали в своє майбутнє: рівне, відкрите, цілеспрямоване.

- Я стала спокійніше з тобою, - перебираючи власні думки, озвучила свій висновок хлопцю, який мовчки керував машиною та час від часу дивився на мене, ніби перевіряв чи я нікуди не ділася.

- А я геть з котушок злетів.

Сказавши це, Даніель своєрідно хитнув головою, наче відмітив свої зміни. Він бачив їх, і я бачила, і ці метаморфози в його поведінці інколи лякали. Не треба було бути доктором наук аби розуміти, що причиною цьому всьому була саме я, і це гнітило мене.

- Вибач, - протягла, ховаючи очі від хлопця подалі, адже відчувала провину за собою.

- Та нічого... - він накрив мою долоню своєю заспокоюючи. - Так навіть краще. Почуваю себе живим з якимось наповненням.

Хлопець грайливо кивнув та щиро посміхнувся посилаючи мені розряд теплої енергії яка влучила у саме серце. Це відчуття п’янило та захоплювало, зігрівало та бентежило до тріпотання метеликів.

- Справді?

- Так, - відповів одразу та розширив очі як я це роблю. - Сам в шоці.

- Взагалі-то, це мої слова і моя манера спілкування, - Я бурчала через посмішку яку не могла сховати і це було так по-дитячому цікаво.

З ним навіть дуркувати було приємно.

- Тобі що, шкода декілька слів з арсеналу? - Ніби хотів мене застидати.

- Ні. Просто чути подібне з твоїх вуст дико та незвично.

І це правда. Таке відчуття ніби спілкуєшся з дзеркалом, аж надто багато останнім часом Даніель перетягнув на себе.

- Звикай. У мене на тебе великі та довготривалі плани.

Раніше, я б точно огризалася, буркнула, щось на кшталт “мрій більше”, а зараз я сама цього хочу. Хочу аби це не закінчувалося, аби було так добре, спокійно та затишно, так, як у дитинстві. Саме так, ці відчуття зараз дуже схожі на ті, коли ми з сім'єю відправлялися на природу, аби насолодитися спілкуванням один одного — безтурботні та радісні моменти.

Пам'ятаю, як в такі дні ми виїжджали за місто, а я, будучи занадто безтурботною, кожен той раз досліджувала нові горизонти знаходячи щось нове на свою милу дитячу дупку. Мушу сказати, пригоди не оминали мене стороною, і від цих спогадів так приємно на серці ставало.

Згадала, як проколола ногу іржавим цвяхом, коли поперлася на закинуте будівництво по сусідству з базою відпочинку на якій ми відпочивали з мамою. Додаткове щеплення від стовбняку не заставило себе чекати. Або, коли ми виїхали в ліс з наметами на декілька днів, а повернулися одразу після того, як мене вкусила одна собака із зграйки інших, на яких я натрапила, коли пішла збирати хмиз для багаття. В той день шашлики закінчилися двома уколами в живіт, як ін’єкції від сказу. А ще ,той раз, коли ми поїхали до родичів у село на один день і я примудрилася впасти з вишні, зламавши гілку під своєю вагою та зламати руку. Аби не знеболювальне яке мені вкололи — здуріла б від болю.

Зробила висновки і зрозуміла, що кожен той раз у мене була одна і та ж перемінна — моя погана вдача і, що уколи переслідують мене усе моє життя, а ще не тільки вони, бо виявилося, що наші з Даніелем пригоди на сьогодні тільки починалися. І якби моє волосся до цього моменту не вигоріло від "Іскри" то однозначно від пережитого далі, я б посивіла зразу.

Не вперше я обманювалася почуваючись у безпеці. Не вперше, не відчуваючи загрози, розслабилася настільки, що не помічала нічого навкруги. Можливо, якщо б я була обачніша, або бодай краєм ока подивилася в бік від нас, аби встигла попередити Даніеля — можливо б тоді все було інакше.

Але страшне нагрянуло неочікувано — як грім серед ясного неба.

В одну мить простір розірвався на шматки та розлетівся вдрузки і все змінилося, бо цей момент розділився на “до” та “після”.

Одна секунда і нашу машину на великій швидкості таранить невідомий чорний позашляховик, і Лексус, як у багатомільйонних екшенах викидає в кювет.