Розділ 4

Шукати людей – не мій коник. Як і предмети чи речі, але й шатл знайшов, й механіка. Хоча з другим було навіть простіше – він знаходився всередині шатла, тож все, що мені було потрібно – пролізти  на борт. Далі ж все пішло немов по маслу, хоч і до цього якось не виникало якихось аж таких труднощів. Але не буду прибіднятися. Самі вирішуйте.

– Зникни звідси. Тікай, поки тебе не помітили й не поставили мітку.

– Чому? Можна подумати, вона смертельна.

– А інші бувають?– механік подивився з таким осудом, наче я геть дурне.

– Ти серйозно? У вас всіх мітки смертників?– чому ж не підтвердити його очікування, правда?

– Тому вони й зменшили контроль. Раніше було тяжче. А відколи вони їм поставили мітки, то заспокоїлися.

– Хіба в тебе немає?

– Алергія врятувала. Хоч це з якого боку подивитися. Все одно не можу довго знаходитися серед нормальних умов, поза шатлом. Таке життя не з приємних.

– Тому вони й залишили цей корабель?

– А спробуй їх зрозуміти. Я он досі не можу збагнути, якого біса ти тут забув. І наскільки розумію, ніхто не знає, що ти тут.

– Ну…– чомусь мене охопило дике відчуття провини, але було б чого. Цікавість до всього навколо – це те, що в нас цінується найбільше, тож чому б мені собою не попишатися?

З боку входу почулися важкі кроки, тож я пірнув до давнього улюбленого сховку – під широку лаву. Вона швидше була однією зі сходинок, що левітували над землею. А це, повірте мені, відчув на власній шкурі, бо робот напевне вирішив випробувати на міцність мої ребра.

Довелося перекочуватися до іншого сховку, а оскільки більше таких не було, то так і завмер посеред замкненого шатлу, потираючи боки. Тоді мене таки нарешті помітили, але механік випередив робота, знищивши його за кілька секунд. Не довго думаючи, той вихопив з металевих грудей щось схоже на мерехтливий циліндр і поклав у невеличку ємність, створюючи таким чином акумулятор для корабля.

Поки ж до моєї дурнуватої головешки дійшло, що ми вже злетіли, було надто пізно. Планета віддалилася надто зашвидко, створюючи незбагненне раніше відчуття повної безпеки.

– А як же інші?

– Повернемося ще по них. Чи ти думав, що ми двоє самі врятуємо світ?

Ну такої можливості точно не відкидав, але тоді таки вирішив прислухатися до думки механіка. І не дарма. За місяць, зібравши ресурси та необхідні ліки для заручників, команда з механіком на чолі повернулася на Астеній. Звісно, без жертв не обійшлося, але ми врятували чимало людських життів. В подяку нам відкрилося трішки привілеїв, а ще, уявляєте, про мене написали книгу. Ну добре, я сам її написав, але хіба у вас така є?