Пролог

Моя історія розпочалася з того, що я чомусь вирішив наче чогось вартий. Все життя (ну як, двадцять рочків) витратив на суцільну маячню, а тут раптом мені здалося, що створений підкорити непідкорене – Астеній. Дурниця ще та, скажу я вам, але як стукнуло в голову, то просто не міг позбутися цієї нав’язливої ідеї.

Днями тільки те й робив, що шукав всюди, де тільки можна, інформацію про планету з якої ніхто не повертається. І якби ж то мене цей факт хоч трішечки злякав. Навпаки – тягнуло ще більше. Здавалося, я зможу показати людям нову не менш цікаву планету.

Чому саме цікаву? Бо людям вже обридли Кадейра, Усулік, Барвінці та ще кілька планет, чиїх назв і не пам’ятаю. Їм бачте-но хотілося вже для різноманітності злітати у відпустку туди, де ще не бували. А заїжджені шатли туди поки не літали.

Тож ганяв містом, наче навіжений, вишукуючи хоча б якийсь транспорт та сміливців, що погодяться з’їздити зі мною. А в результаті у мою дурнувату макітру прийшла «геніальна» ідея – якщо немає нікого та нічого такого, то сам і організую. Ось тому за кілька годин і мчав у шатлі, женучись від переслідувачів (власників транспорту). Летів назустріч незвіданому, шалено цікавому та затягуючому в свої незримі тенета.

– Бляха, як його зупинити? Мінджі, допоможи вже нарешті! Що тут натиснути?– надто велика кількість клавіш заплутала б будь-кого, особливо того, хто ніколи не літав сам.

Чому ж мене, Кирила Третятенка, тоді потягнуло в шатл? Та ви вже й так знаєте. Але на автоматизоване управління розраховував таки дарма. Штучний інтелект Мінджі ніяк не хотіла здійснювати посадку, хоч найближчі дерева майоріли вже прямо перед очима. Не знаю, можливо й не вміла цього робити. Але скажу вам по секрету, даремно я взагалі недооцінював ці усілякі технологійки.