Жив був кіт

Жив був кіт,

Безпритульний дворняга,

Пухкий довгий хвіст,

І одна біла лапа,

А сам чорний-чорний,

Як ніч без світила,

Хода в нього горда,

Наче у тигра.
 

Він мав сині очі

І гарно співав,

Робив це охоче:

"Мяв-мяв" або "мяв".
 

До людей все тягнувся,

Прийняти просив,

Та нікому не приглянувся,

Ніхто його не любив.
 

Всі казали: "Дворняга!

До того ж бруний!

Фу, тікай, проказа,

Поки тебе не прибив!"
 

І він щоразу тікав,

Біг що є духу,

Та іноді не встигав,

Проживаючи муки...
 

Кіт не розумів:

В чому ж причина?

Що не так зробив?

Чому жорстока людина?
 

Він дім мати хотів

І бути любимим,

А в відповідь отримав

Удари у спину.
 

Він все сподівався,

Давав людям шанс,

Він намагався

Сподобатись щораз.
 

Кіт ходив голодний,

А потім ще й захворів...

І нікому він не потрібний.

І ніхто його не жалів.
 

Він ледве вже дихав,

Лежав біля ріки,

Тихенько згасав,

Ось останні думки:
 

"Кожному з нас

Богом дана сім'я,

Та іноди ми губимось

І вона нас шука.
 

Я знаю, ти десь є,

Господаре любий,

І ти шукав мене

Довго і всюди.
 

Ти просто не встиг,

Вчасно не явився,

Хоч ти і біг,

Але запізнився.
 

Ти не гнівись,

Що не зумів дочекати,

Ти мене прости,

Я сильно хочу спати.
 

Я так втомився,

Що сил вже нема,

Хочу, щоб сон наснився,

Де ми біля ставка.
 

Ти ловиш рибу,

Я тобі помагаю,

Ти мене кормиш,

А я "мяв-мяв" співаю.
 

Ти спинку мою гладиш

І чуєш тихе муркотіння,

Від насолоди очі закриваю, -

То найкраще сноведіння.

Ну все, мені час,

Йти до інших світів...

Але ти знаєш?

В мене дев'ять життів.
 

Я ще повернусь

Обов'язково, та згодом,

Життя знову вдихну

І піду в нову дорогу.
 

Тоді ти впізнаєш мене,

Я скажу тобі "мяв",

Радісний, кинусь до тебе,

Бо так довго чекав.
 

Ти мене обіймеш,

Даси нове і'мя,

А потім віднесеш

До нашого ставка."

Жив був кіт...

Не було в нього ім'я.

Хоч мав ще мало літ,

Та обірвалось життя.