8

Як виявилося, Вірина квартира у тому ж районі, що й Пейнт, звідти іти додому не так вже й далеко. Та все ж я вирішив піти на маршрутку, пустився сніг, а ще – зірвався  холодний вітер, разом з хмарним небом все це малювало трагічну і песимістичну картину.

З Іваном я просидів хвилин п’ятнадцять, ми просто мовчали, але це було навіть краще, ніж будь які слова. Та, зрештою, попереду – справи, тож часу просто сидіти поки небагато.

На зупинці від снігу сховалося чимало людей, я примостився скраєчку і зателефонував Іллі.

- Доброго ранку, - втомлено відгукнулися по той бік. – Скажи, що ти телефонуєш, аби сказати, що дізнався щось нове?

- Привіт, власне, я сподівався на тебе. Насправді я телефоную, бо нам треба зловити Леслава якомога швидше, прокляття не спить, знаєш, і дуже скоро воно може мене вбити.

- Ти знайшов спосіб якось його зняти?

- Не те щоб зняти, - я зам’явся, під’їхала маршрутка, натовп кинувся до дверей, але я не поспішав. Не варто в маршрутці обговорювати справи поліції, вбивства там і все таке. – Але позбутися його справді можна.

Я розповів Іллі про атаме, не оголошуючи варіант просто вбити ліквідатора, як не крути, слідчий – слуга закону. Варто мабуть було розповісти і про напад відьмака, але я вирішив – це не телефонна розмова. Коли закінчив, маршрутка саме поїхала геть, набита по зав’язку.

- Варіант, звісно, не дуже надійний, - зітхнув Ілля по той бік трубки, - але то таке. Чесно кажучи, поки я й сам не знаю, як вийти на його слід. Але знаю дещо нове, тож дзвониш ти не даремно.

- Справді? – я ризикнув сісти на холодну лавку. Наступна маршрутка не їхала, воно й добре, а от вітер і сніг збиралися, схоже, перетворитися на справжню завірюху.

- Вчора, коли ти пішов, я вже теж збирався йти, але подумав, чому Леслав став ліквідатором? Туди просто так не йдуть, отже у відьмака має бути причина. І сів шукати.

- Мені подобається твій тон, повний ентузіазму.

- О так, - засміявся в трубку Ілля. – Що як я скажу тобі що матір Леслава була вовкулакою?

Я кілька разів повільно кліпнув.

- Інфікована, якщо він просто відьмак, - констатував я, - правда? Чекай, вона мертва?

- Інфікована, - повторив Ілля, - так, вона померла. У неї був синдром Менгеле, але якось щось пішло не так і вона перекинулася просто на роботі. І це, відповідно призвело до її вбивства, на місці, до речі. Саме тоді, судячи з усього, Леслав пішов у ліквідатори, якщо хочеш знати.

- Неочікувано, правду кажучи, - я переварював почуте, беручи телефон в іншу руку, бо та геть заніміла від холоду. Маршрутка приїхала і поїхала, але я не звернув уваги. Тим не менш, не сидіти ж тут вічність? Я пішов додому пішки.

- Повір, далі краще, - здавалося, Ілля зараз почне співати. Я не дуже добре розумів, чим спровокована така радість. – Я більш ніж певен, що Леслав не просто так полює на Томаша. Хоча дивно, чому він його досі не вбив. Томаш став вовкулакою ще до навчання в університеті.

- Виходить, він збрехав, кажучи, що вкусили його вже після?

- Так і є, я знайшов список тих, хто постраждав від рук, якщо можна так сказати, матері Леслава. Томаш був у їх списку, розумієш? Тоді то він і став вовкулакою, подумав я, але пошукав ще і маєш тобі – виявляється, його вкусили майже одразу після закінчення школи. І чомусь мені здається дивним: матір Леслава вовкулака, Томаш теж, а потім Леслав іде у ліквідатори і вбиває у різних містах інфікованих вовкулак, а ще й з синдромом Менгеле. Має бути зв’язок, але який я поки не розумію. Навряд чи Леслав полює на Томаша просто через убивство якогось там альфи і все таке.

Мене пересмикнуло, бо, здається, я здогадався, який зв’язок може бути між цим усім. Але як сказати тепер Іллі, якщо я одразу про це не розповів?!

- Треба знову поговорити з Томашом, з’ясувати, що і чому тоді трапилося, під час нападу матері Леслава. Цікаво, його зграя знає про це все? Хотілося б поговорити при них, принаймні, аби була більшість.

- Навіщо?! – здивувався я.

- Здається мені, що при розмові віч-на-віч  він може і не розколотися, а от при всіх…

- А мені здається, що зграя може знати про його минуле більше, ніж ми, і це не дасть бажаного ефекту, - буркнув я, переходячи дорогу.

- Нехай знає, - відмахнувся Ілля, - тоді я просто зауважу, що він приховав це від слідства і вказав неправдиву інформацію про те, коли став вовкулакою. І буду тиснути з цього боку.

Що ж, у цьому щось є, вирішив для себе я.

- Окей, але припустимо вони не знають про це все? Ти ж можеш дискредитувати Томаша перед зграєю, а вони не звичайна вовкулача зграя…

- Тобто?!

- В звичайній зграї альфу визнають за тим, що він здолав попереднього вожака, зайняв його місце як найсильніший, зазвичай він має дуже високий авторитет. Яка ж ієрархія і політика в інфікованих, важко сказати, можливо така ж, а може, вони просто об’єдналися так би мовити, на рівні домовленості.

- Ти думаєш, вони щось з ним зроблять? Чи що?

- Я не знаю, що трапиться, чесно кажучи. Але спробувати треба, аби з’ясувати що і до чого.

- Чудово! – Ілля все ще перебував у піднесеному настрої. – Треба тільки якось зібрати якомога більше вовкулак у тій його перукарні.

- Здається, я знаю, як це можна зробити.

*

Ні Віктора ні його брата вдома не виявилося, навіть не знаю, добре це чи погано. Але кров зі стін, по можливості, змили, з підлоги – теж. Килим скатали в рулон і відкотили до вільної стіни, що ж, тепер доведеться везти в хімчистку. Ніж же, яким мене ледь не проштрикнув Леслав, досі стирчав зі стіни, ніби якась декорація. Я вийняв його і відніс до себе у кімнату, поклавши на тумбочку біля ліжка. Не те, щоб вдале рішення, але не залишати його в стіні.

Зачинивши на кухні двері, відчинивши кватирку, я закурив, попиваючи каву. Відправив смс Віктору з текстом: «Приймаю пропозицію Томаша, хай збере усіх в перукарні, там я поясню деталі, щоб ні в кого не було потім претензій». Доволі довгий текст як для смс, але так, мабуть, здається, хіба якщо користуєшся ними рідко.