7

Я невпевнено розплющив одне око, потім друге, зиркаючи на стелю: на мою квартиру явно не схоже. Рожевуватого кольору стеля? Про всяк випадок я кілька разів протер очі і помітив на лівій руці бинт. Хтось дбайливо перебинтував мені руку?

Справді, навряд чи мій сусід кинувся б рятувати мою шкуру… останнє що я пам’ятав – я клепаю смс Нікіті, розпластавшись на непритомному тілі Івана. Блін! І де ж Іван?

Я різко сів, в голові одразу запаморочилося, до горла підступила нудота, я кілька разів глибоко вдихнув і все минулося. Проте в тілі досі відчувалася страшенна слабкість, наче я кілька днів працював безперервно.

Кімната виявилася доволі просторою: рожевуваті стіни, як і стеля, неподалік – скляний столик, ліворуч – велике вікно і вихід на балкон, прикритий тюлем, який не пускав у кімнату світанок. Навпроти дивану – плазма, в кутку щось на зразок стелажів, повні книг. Згори майоріла скромна люстра. Праворуч двері, куди вони ведуть – треба ще з’ясувати. На стіні поруч – велика картина, здається, вишита хрестиком, давно я такого не бачив. Дівчина сидить під великою кам’яною стіною та просить милостиню, поруч валяється кілька монет, над головою – синє небо. Що ж, все це схоже на вітальню, тільки от чию? І де Іван, де хоч хтось?!

Я сів, запустивши пальці ніг у м’який килим. З одягу залишилися лише труси, але хтось дбайливо поклав на пуфик поруч джинси і светр. Одяг я впізнав – все моє, стареньке, проте – зручне.

Цікаво, цікаво.

Зводитися довелось повільно, про всяк випадок, раптом знову запаморочиться голова. Але нічого такого не трапилося, варто було звестися на рівні, як стало навіть трохи краще. Швидко одягнувшись, поспішив до дверей.

Невеликий коридор за дверима вів в обидва боки, ліворуч видно було двері і одне розгалуження, праворуч же чутно голоси. Довго думати не треба, я обрав правий бік і повільно, якомога тихіше, пішов туди. Шкода, що ніде не знайшлося мого ножа, але досить, параною набік! Тим, кого планують вбити, не перебинтовують рану і все таке.

Чим далі я йшов, тим виразніше долинали голоси. Вхідні двері ставали все ближчими, а біля них ще один коридор праворуч, звідки, власне, голоси і линули. Біля дверей – велике дзеркало, від підлоги і до стелі, я завмер, глянувши на себе.

Здавалося, за ніч (сподіваюсь, минуло не більше часу, хоча, тоді мене мало б уже убити прокляття) я схуднув на кілька кілограмів, очі запали, почервоніли, риси обличчя різко загострилися, руки і обличчя страшенно бліді. Хтось принаймні змив з мене усю кров, і зараз я дізнаюсь, хто це.

Коридор виявився аркою, яка вела у кухню, де за столом сиділи двоє – Віра і Властомир. Вони припинили розмову і одночасно глянули на мене. Перед упиркою стояв келих вина, у відьмака ж щось схоже на віскі.

Я здивовано закліпав, оглядаючи приміщення: великий і важкий стіл, принаймні так здається на перший погляд, стояв біля стіни, в оточенні стільців. А так – нічого особливого: плита, стільниця, кран з раковиною, пральна машина, витяжка і кухонні шафки з холодильником.

- Нарешті! – вигукнула Віра, підіймаючи келих, наче на мою честь. – Думала, вже не дочекаюся.

На ній було щось, схоже на піжаму, але я вирішив не з’ясовувати остаточно, Властомир же у тим самих штанах з підтяжками і сорочці.

- Щось я не дуже добре розумію, що тут відбувається? Уже ж наче світає, а ти… а Нікіта?

- Якийсь час після світанку я ще можу дозволити собі бути притомною. Нікіта зараз не тут, в нього дуже термінова справа, - запевнила мене Віра, відпиваючи вина. Властомир теж перехилив келих, тоді налив собі ще, глянувши на мене. Мені його похмурий вираз обличчя не сподобався, як і у Пейнті.

- Думав, ви не знайомі, - я тицьнув пальцем на відьмака.

- Довелося познайомитися, знаєш, - знизала плечима Віра. – Ти щось будеш? Вино, віскі, горілку? Чи щось простіше?

- Угу, каву, - я відкинувся на спинку крісла. – Де Іван, він живий?

- А як інакше? Ти в нього стільки сили вгробив, - Віра дістала турку і заходилася заварити каву.

- Але не достатньо.

- Ще трохи, і ти був би мертвий, - заговорив Властомир. – Схоже, ти сприйняв мої слова про використання власної крові надто буквально.

Довелося заперечити:

- Ні, я знав, на що йду, але не давати ж йому померти? До речі… він е-е-е, що з його язиком?

- Ікла відростуть самі, мабуть уже відросли, - Віра поклала переді мною горнятко з кавою, - але язик…

Вона опустила очі, перевела погляд на відьмака.

- Його вже не відновити, може якби одразу, але я дістався запізно, - він знизав плечима, попиваючи алкоголь.

- В тебе дуже дружелюбний сусід, знаєш, - насмішкувато сказала Віра.

- Якраз хотів спитати, як я опинився тут. – Кава виявилася міцною, навіть дуже, але – зараз те, що треба!

- Як що? Приїхали до вас якомога швидше, твій сусід саме збирався викликати швидку, я б, звісно, посиділа почекала, аби побачити, чим все закінчиться, але якось іншим разом. Нас запросив малий, це його брат?

Я кивнув.

- Ясно, ну хоч в одного з двох є мізки. Так от, далі все було просто, Нікіта взяв тебе з Іваном і – сюди, а я – у Пейнт, заводити нові знайомства.

- Думав, Івану мала б просто допомогти кров, ні?

- Спасибі, кеп, - Віра подивилась на мене, наче на ідіота. – А тобі теж треба було дати когось, аби ти випив його крові?

Я замовк, переварюючи усе почуте. Тобто, виходить, що Іван тепер залишиться таким собі упирем-калікою?! Добре, йому не відрубали голову, руку там чи ногу, але хай там як… втратити можливість говорити, це вам не жарти. Я аж здригнувся… і хто тепер ревом пораненої косатки співатиме в «Дрімі» хіти Брітні Спірс?! А Віктор, у нього, схоже, якийсь, як там казав Іван? – бзик на упирях, чи що? А ще, звісно, на магії крові і всьому, що з нею пов’язано, якщо це не допомога його дорогоцінному Томашу.

- Тепер твоя черга, - Властомир підвівся і взяв склянку, що стояла біля мікрохвильової, налив туди віскі і підсунув до мене. – Як так вийшло, що упир втратив язик, а потім ви ледь не померли?