6

Коли машина Івана плавно заїхала в двір, я полегшено зітхнув. Схоже, неможливо довгий день нарешті добігає кінця. Про сон, звісно, можна тільки мріяти. Кидатися робити атаме я не буду, бракувало ще десь помилитися через перевтому. Але от трохи почитати про те, з чим доведеться мати справу – необхідно. І вже зранку працювати-працювати-працювати.

Іван здивував мене тим, що привіз аж сюди, тобто, коли він підвіз мене до Піраміди, я справедливо вирішив, що пора прощатися, звідти вже додому – рукою подати. Але упир похмуро зиркнув на мене і сказав, що зачекає.

Тож я швидко спустився в нетрі Піраміди, у магазин, аби взяти почитати книги зі стелажа, вони не продавалися вже давно, стали частиною інтер’єру, чи що. Мій колега здивовано дивився, як я розбираю книги, але ніяк це не коментував. Вже при виході трапилося зіткнення з начальством, але Тарас Володимирович, побачивши моє бліде, ледь живе обличчя, вважай, нічого не сказав. Сподіваюсь, зранку мені не доведеться розчаровувати його дзвінок щодо нічної зміни, на яку я не прийду.

Важко сказати, чому мене досі не вигнали нафіг, зважаючи на те, що, маючи справу з поліцією, я можу не приходити на роботу кілька днів. Звісно, я б радо звільнився, але в поліцію мене на повну ставку не візьмуть, а міняти шило на мило, як то кажуть…

Дорогою додому я, поклавши книжки собі на коліна, вирішив поговорити з Іваном.

- Хто цей Властомир такий?

- Відьмак, - знизав плечима Іван, дивлячись на дорогу. Пішов сніг, тож упир увімкнув двірники.

- Спасибі, кеп, - відгукнувся я. – Добре, чим тоді займається Шабаш? Тобто, вони не в контрах з Ковеном?

- Зазвичай, - почав пояснювати Іван, - Шабаш це і ж Ковен, тобто, його неофіційна частина. Він підпорядковується Ковену, має свого лідера, але туди входять ті, хто не хоче офіційно вступати в організацію.

- Дай вгадаю. В Шабаші зазвичай ті, хто не чистий на руку?

Упир кивнув.

- Так і є, тому його і використовують зазвичай для темних справ Ковену: магія крові, жертвоприношення, різні сумнівні ритуали і так далі, цим усім займається Шабаш.

Ось чому, виходить, упирі думали, що я є членом Шабашу, але… реальність сувора і я про нього взагалі не знав. Мабуть, воно й на краще.

- Почекай, ти казав зазвичай, тобто є і виключення з правил?

- Наприклад – наш Шабаш. Раніше він дійсно був частиною Ковену, поки не прийшов Властомир. Він з більшою частиною Шабашу так би мовити влаштував революцію, від’єднавшись від Ковену. Вбив брата Володимира, з чого все і почалося.

Володимир, якщо мені не зраджує пам’ять, голова місцевого Ковену.

- Це було п’ять років тому, тож тепер у Кам’янці-Подільському Ковен і Шабаш дійсно в контрах. Конфлікти тривали потім ще дуже довго, десь рік, чи навіть більше.

- То Властомир лідер Шабашу?

Іван підтвердив моє припущення кивком. Що ж це виходить? Виходить, що у мене зараз відчуття déjà vu. Схожим чином до влади у зграї вовкулак прийшов Донецький. Приєднався до зграї, а через деякий час переміг вожака і зайняв його місце.

Сподіваюсь Властомир виявиться не таким, як Донецький, і не встиг за нашу коротку зустріч нарити на мене якогось компромату.

- О, зараз ліворуч, - вигукнув я, в останню мить помітивши, що ми проминаємо потрібний поворот.

Машина заїхала у двір і зупинилася неподалік під’їзду. У дворі порожньо, дитячий майданчик, притрушений снігом, ніби попелом, справляв враження якогось постапокаліпсису. Якби ще ліхтарі не світили…

Я взяв пакет з книгами і приготувався виходити, простягнувши Іванові руку, аби потиснути на прощання, подякувати, все таке, але побачив, що вона дрібно тремтить.

Відпустив лівою рукою пакет – вона теж тремтіла, як у деяких старих людей. Упир здивовано на це дивився, потім глянув на моє обличчя і проказав:

- У тебе цей… кров з носа.

Знову?! Я глянув у дзеркало заднього огляду – тоненька цівка крові показалася з носа і потекла вниз. Я витер її тремтячою рукою.

- Що ж, дякую що підкинув, - я поспіхом схопив пакет і вистрибнув на вулицю, що не кажи, але залишатися наодинці з упирем і моєю кров’ю трохи стрьомно, та й ситуація схоже все погіршується, треба просто дійти додому…

Іван зупинився переді мною, я тільки встиг почути, як зачинилися двері машини. Упир зробив невеличкий крок у мій бік, я різко смикнувся, намагаючись дістати з піхов ніж, щоправда, зробити це з тремтячими руками трохи складніше, ніж зазвичай. Блін, якщо він зараз нападе! Це ж треба було, щоб кров потекла у машині…

- Що ти робиш? – підозріло примружився Іван.

І справді, що я роблю?! Я завмер, дивлячись на упиря, він спокійно стояв і нападати, схоже, не збирався. Власне, гадаю, якби він хотів напасти, я б уже лежав непритомним, або і взагалі – мертвим. Це у мене що уже, параноїдальні думки?!

- А ти що робиш? – нарешті заговорив я, зиркнувши на вікно своєї квартири, на кухні – світло.

- Хотів, типу, перевірити, чи ти дійдеш додому, бо виглядаєш, ніби просто зараз розвалишся на шматки.

- Е-е-е, - я міцніше стиснув ручки пакета з книгами.

До такого повороту мене ніщо не готувало, але може він хоче напасти на мене вже у квартирі? Хоча, якщо я його не запрошу… але не треба забувати про навіювання, яке він може спробувати використати.

Толік! – гримнув на себе я, у нього було чимало можливостей тебе убити, аби тягнути аж до цього моменту. Треба дивитися правді в очі, бути загрозою для упиря – це не про мене. А параноя мабуть – наслідок прокляття.

Тож я знизав плечима і пішов уперед, дозволивши Івану іти слідом.

- Що ти робитимеш, коли атаме буде готове? – поцікавився упир.

Я зиркнув на нього недобрим поглядом, бо й сам намагався прикинути, що буде далі.

- Не знаю, - чесно сказав я. – Спочатку треба атаме зробити, а там уже побачимо, якщо у мене взагалі вистачить сили на це.

Хтось дбайливо розбив лампочку в під’їзді, а може, вона просто перегоріла, тим не менш, підійматися довелося навпомацки. Я похмуро піднявся на майданчик і поплентався до дверей квартири, але щось не так…