4

Я похмуро відчинив двері «Dream», і зайшов всередину. Останнім часом, чесно кажучи, атмосфера закладу мені трохи приїлася. Тобто, не те, щоб я прямо таки хотів якогось «вау-ефекту» кожного разу, але часті відвідини одного і того ж закладу дають відповідний ефект.

Сьогодні я нічого нового не помітив, хіба може людей було трохи менше, ніж зазвичай. Грала тиха музика, снували туди-сюди офіціанти. На сцені нікого не було, схоже, Нікіта або ще не виступав, а може й не буде. Написав би у смс-ці, де його шукати.

В частих відвідинах Дріму є свої плюси – персонал знає тебе в обличчя. Один з офіціантів, побачивши мене, наблизився. Вішаючи куртку, я думав, він запропонує мені зайняти якусь кабінку, натомість він сказав:

- Будь ласка, за мною, вас чекають нагорі.

Неочікувано. Я лише раз бував нагорі, коли Нікіта намагався навчити мене грати більярд. Гравець з мене, правду кажучи, так собі, навіть після детальних інструкцій упиря. Як не куля покотиться кудись не туди, то вдарити її виходить добре якщо з третього разу.

Офіціант повів мене до сходів, що трохи збоку від бару, вказав рукою нагору, кивнув і пішов геть.

Нагору так нагору. Я здолав кілька сходинок, коли щось пішло не так. Довелося різко загальмувати, бо зненацька стіни почали крутитися перед очима. Маєш тобі! Це у мене у голові паморочиться, чи галюцинації?! Я похитав головою кілька разів, все наче стабілізувалося, але підозріла легкість у голові відчувалася, наче я трохи випив. Про всяк випадок торкнувся долонею обличчя – крові наче немає. Я почекав ще кілька секунд, а потім пішов далі.

Чим вище я підіймався, тим голосніше було чути музику згори і тим менше – знизу. Якщо на першому поверсі грало щось схоже на інді, то відчинивши двері нагору я почув попсу.

Серед кальянного диму і чималої кількості людей важко було щось роздивитися напевне де може бути Нікіта, тож я просто побрів ближче до сцени.

Другий поверх різко відрізнявся від першого, він мало скидався на ресторан в стандартному розумінні. Посередині – великий більярдний стіл, там саме ганяли кулі кілька чоловіків. На стінах – по усьому периметру чимало колонок. Під стінами кілька столиків, дивани, в кутку бар, повни алкоголю, ніякої тобі кави і чаю. Чималий шматок простору займали настільні ігри: футбол, манчкін, хокей, Башта і тому подібне щастя. Вгорі, подалі від караоке – великий телевізор, на якому зараз транслювалися слова пісні. Серед цілої армії запахів вловити якийсь один я не зміг, все змішувалося в якийсь цитрусовий коктейль з присмаком м’яти і ще чогось незнайомого. Ніяких кривавих оргій, чи підпільних посмоктувань крові. У закладі Нікіти з цим немає проблем, просто собі законослухняний упир.

Людей тут сьогодні значно більше ніж внизу: багато хто окупував ігри, чимало – за баром, попиваючи. Танцполу як такого тут нема, тож і музика відповідна.

Її я впізнав одразу: Брітні Спірс «(I can’t get no) Satisfaction», але співала, на жаль, не вона. Якийсь мужик стояв на сцені і волав у мікрофон, абсолютно не попадаючи в ноти:

- I can't get no reaction!

Невже Нікіта десь там, біля сцени, слухає оце?!

- I can't get no (ooh yeah yeah yeah), satisfaction (no, no, no), - якщо в Брітні це звучало хоч трохи сексуально, то зараз здавалося, наче десь волає поранена косатка.

Хай бог милує! Я пробирався вперед, роздивляючись цього голосистого співака. Сірий костюм, біла сорочка, коричневі туфлі; здалеку одяг здається дорогим. Зважаючи на брак світла, сказати точно про колір волосся важко, здається, щось схоже на пшеничний. Квадратна щелепа, великі очі. Коли він видавав чергову партію слів, на лобі виступали зморшки, очі пильно стежили за залом, хоча збоку здавалося, чувак явно отримував задоволення, плювати, що там буде з іншими. Відверто кажучи, більшість просто не звертала уваги. Прожектор світив просто на нього, він махав руками, співав, кілька дівчат біля сцени підспівували, махаючи руками. Просто тобі поп-концерт!

Він скидався на багатих олігархів, які, відриваючись напивалися і йшли в такий от відрив.

Я саме ухилявся від кия, аби ним мені по зубах не з’їздив якийсь мужик, коли помітив Нікіту з Вірою. Вони стояли біля одного з диванів із столиком, і, схоже, про щось перемовлялися. Пісня саме закінчилася, тож мені вдалося почути шматок розмови.

- І як тепер слухати пісні Брітні? – схоже, скаржилася Віра.

Нікіта лише розвів руками, мабуть, теж не уявляючи.

- Спробуй слухати те, про існування чого Іван навіть не знає.

- Які перспективи! – Віра помітила мене і махнула рукою. – Привіт!

Вони з Нікітою миттю опинилися біля мене. Я мимоволі відступив на крок, не готовий до такого повороту.

- Привіт! – Нікіта міцно потиснув мою руку.

- Привіт, - кивнув я. Якщо упир і помітив, що зі мною трохи не все гаразд, то нічого не сказав. Його ліва щока не мінялася, на людях він приховував все навіюванням, але я бачив справжню картину: неприємні шрами залишилися від зустрічі з Донецьким. Не те, щоб я відчував докори сумління, я то зробив все що міг, але… якось неприємно.

Віра наблизилася до мене, у своїй темній сукні, і міцно обійняла. Я вловив у її парфумах вже давно знайомі нотки кардамону. Вона відступила на крок і спитала:

- Ти часом не стаєш вовкулакою?

- Тобто?! – я здивовано закліпав.

- Від тебе просто дуже сильно несе вовками, - пояснив Нікіта.

- А, - схоже, спілкування з великою кількістю вовкулак має чимало недоліків, окрім того, що вони спробують схилити тебе до використання магії крові. – Пусте, просто мав розмову з кількома. Що тут у вас відбувається?

Я виразно кивнув у бік сцени, поки ми йшли до невеликого дивану і столика зі стільцем поруч. Віра всілася за столик, взяла пляшку з мартіні і щедро налила у склянку.

- Це ти про що? – спитав Нікіта, всідаючись на диван.

Віра залпом осушила склянку, закинула ногу на ногу і відкинулася на спинку крісла. Я сів на диван, дістав цигарку і закурив.