3

- Серйозно? – я якось розчаровано, але водночас роздратовано витріщився на вивіску перукарні, там великим літерами було написано «Цирульник». – Що ми, блін, забули в перукарні?!

- Е-е-е, - почав було Віктор, але я перебив.

- Зі мною хоче зустрітися перукар?!

Не те, щоб я мав щось проти перукарів, просто після зустрічі з Донецьким і ситуації з машиною настрій геть зіпсувався. Дорогою від мосту сюди Віктор ніяк чітко не відповідав на мої питання, і цим лише підлив масла у вогонь.

- В якомусь сенсі так, - голос вовкулаки не вселяв надії.

Сподіваюсь, він не збирається запросити мене на якусь вовкулачу стрілку абощо. Хоча, створювати проблеми на рівному місці, як на мене – це не в стилі Віктора. Та добре, що срібний ніж, подарунок Нікіти, я з собою взяв.

Я шморгнув носом, на морозяному повітрі пальці трохи задубіли, хоч вогник цигарки не давав їм геть замерзнути. Крізь вітрину видно перукарню, де бородатий дядько закінчував чиюсь стрижку.

- Ходімо, - недопалок полетів в урну.

Віктор відчинив двері, пропускаючи мене вперед. Я загальмував, мовляв – ти перший. Не дуже хотілося при вході на незнайому територію мати за спиною когось, хто потенційно загороджує шлях. Вовкулака скрипнув зубами, але мовчки пішов всередину, я слідом.

Звісно, це вам не Барбершоп, але і не якась задрипана перукарня типу «все по 50» і тому подібні штуки. Всередині вона все ж була ближчою до Барбершопу: тут, очевидно, можуть налити випити тощо, м’які та зручні перукарські крісла, на стінах висіло чимало фотографі з зображенням різних чоловіків з брутальними бородами. Серед перукарів я щось не помітив жінок, схоже, тут суто чоловіча тусовка.

Тепло змусило мене розстібнути куртку. Я зиркнув на дзеркало збоку і жахнувся, зрозумівши, наскільки бліде у мене обличчя. Невже це так на мене вплинуло прокляття?

Стрижка, за якою я спостерігав через вікно, закінчилася, клієнт, явно задоволений, плавно рушив до виходу. Персонал тим часом помітив Віктора, хтось вигукнув «Здоров!» і почалося масове привітання. Я тим часом продовжив розгляд закладу.

В кутку, трохи далі від дзеркал значну частину місця займав бар з шинквасом, там – цілий вир алкоголю, вибирай що хочеш. Поруч з баром – темні двері, мабуть, дерев’яні, куди вони ведуть загадка.

Тим часом з Віктором уже майже всі привіталися, я переключився на персонал, аби роздивитися їх. Більшість – високі, міцні чолов’яги десь під тридцять, дехто, схоже – за. Кілька з них мали бороди, зачіски – просто мрія хіпстера. Тим не менш, на хіпстерів вони скидалися менш за все. Усього я нарахував шестеро, двійко – у в’язаних светрах, один у сорочці і жилетці, інші у блакитних сорочках. У всіх – чорні штани, може, це якийсь дрес-код?

Поки я знімав куртку, Віктор почав представляти мені людей (я, щоправда, не дуже зрозумів – нащо). Серед калейдоскопу імен запам’яталось лише Зигмунд і Тадеуш, це ті двоє у в’язаних светрах. Інші імена якось пройшли повз, але я потиснув руки всім і відзначим про себе, що вони геть ніяк не дивуються, побачивши на руці клеймо «ВМ», «Blood Mage» - маг крові. Може, Віктор їм про мене розповідав? Щось мені це все не подобається, до того ж, категорично.

- То це і є дехто, хто так хотів зі мною зустрітися? – не втримався я, тиснучи останню руку.

- Не зовсім, - відповів один з чоловіків, здається, Сергій, - на тебе чекає Томаш.

- Який ще Томаш?!

- Не ТОмаш, а ТомАш, - виправив мене Віктор, коли ми зустрілися поглядами.

Все це скидалося на якийсь театр абсурду, ось я вдома, ось розмовляю з Донецьким, а зараз в перукарні, у Старому місті, і зі мною хоче побалакати, очевидно (не стригти ж йому мене), якийсь ТомАш. Господи, що я взагалі тут забув?!

Я вже збирався озвучити це питання вголос, бо запала геть незручна мовчанка, коли двері біля бару різко розчинилися назовні. З коридору, чи що воно там за дверима, показався якийсь чоловік.

- Вікторе, так і знав, що ти вже прийшов! – вигукнув він, наближаючись до нас швидким кроком.

Виглядав він не старшим за перукарів, темні шкіряні штани, широка теніска і розстібнута сорочка. Волосся зачесане набік, чорне, виблискувало гелем, чи то лаком. Карі очі, овальне обличчя, міцна статура, новоприбулий різко відрізнявся від решти в кімнаті. В ньому відчувалася сила, сила волі, якщо бути точним. Протистояння з таким чоловіком навряд чи дається комусь легко. Проте, тиснучи руку Віктору, він усміхався, це трохи згладжувало враження.

І без ворожби ясно, що переді мною Томаш.

І тільки зараз я допетрав, що половина почутих імен явно не українські, швидше польські, здається. От і маєш тобі.

Чоловік простягнув мені руку і представився:

- Томаш, - я не помилився.

Міцний потиск і блиск в очах, як я одразу не здогадався – вовкулака, як, схоже, і всі тут. Тепер все потроху ставало на свої місця.

- Анатолій, - представився у відповідь я.

Томаш кивнув, у мене за плечима дзенькнув дзвіночок – увійшла якась сім’я, схоже, на стрижку: чоловік, дружина і двійко дітей.

- Віктор розповідав мені про тебе, радий, що можемо нарешті зустрітися, - Томаш повів мене вглиб закладу, подалі від дверей і сім’ї, якою зайнялися хлопці. Мій сусід ішов слідом.

І що ж він таке розповідав тут про мене? Що я маг крові, який, напевне, не гидує темними прокляттями і тому подібним щастям, але допомагає поліції? Сподіваюсь, згадати про мою співпрацю з поліцією не забув.

Проходячи повз вішалку, я почепив туди куртку, благо ніж залишився у мене на руці, піхви чіплялися трохи вище зап’ястя і залишалися відносно непомітними, якщо вдягати одяг з не дуже тісними рукавами.

Звісно, він не дуже допоможе, якщо тут всі вовкулаки, та приємно мати хоч щось.

Ми зупинилися біля крайнього дзеркала, Томаш жестом вказав мені на крісло. Я мить вагався, але зрештою сів. Якщо за стрижку доведеться платити…

- Віктор мав би розповісти тобі загальну картину... – накидка вкрила мене, аби волосся не падало на одяг. Томаш більш-менш поправив її, аби все було гаразд і придивився до інструментів.