2

Знав я, що ота чорна хрінь у квартирі вбитого, просто так не відчепиться. Ілля прислав мені його фото і анкетні, так би мовити, дані. Питання в тому, що робити далі. Я навряд чи зможу сам розібратися в тому, що це за прокляття і як його зняти, в чому взагалі його суть. До кого ж мені тоді звернутися? В мережі можна шукати про це дуже довго, та і взагалі це досить сумнівне джерело. Ковен? Їх ставлення до магів крові доволі однозначне, тож навряд чи вони кинуться мені допомагати, а шукати якусь іншу відьму чи відьмака можна довго. Тож я написав смску Нікіті, мовляв, треба зустрітися. Що поробиш, він – єдиний варіант. Не питати ж у Донецького, якого ще треба знайти.

Шукати Донецького я вирішив у пекарні, куди і відправився, швидко зібравшись. Віктор не показувався, я вирішив, що це на краще, тому ретирувався. Дорогою, викурюючи цигарки, я пригадував останню розмову зі старим вовком. Сумно зізнаватися, але він таки взяв мене за яйця, з’явившись на порозі квартири. Фігурально, звісно. Виявилося, у тій довбаній пекарні таки є відеоспостереження, а це означає… що все дуже погано.

- Думаю, ти мені знадобишся, якщо прийде час, - сказав Донецький, - тому це поки побуде в мене.

Він тоді сховав смартфон в кишеню, поки я думав, чи не закурити мені в прихожій з горя. Звісно, в тій ситуацій все не так вже й однозначно, але коли ти маг крові, вдруге зазвичай не питають, і байдуже, вляпався ти у звичайний кримінал, чи далі практикуєш магію крові.

Після розмови ми більше не бачилися, і я навіть трохи попустився, але згадка про Донецького ніби повернула мене в стан коли я, після розмови зрозумів, що все дуже погано, принаймні для мене.

Що як Донецький зараз якось причетний до вбивства? І попросить, точніше змусить мене зробити щось таке, чого робити мені ніяк не можна?

Ці думки настільки мене відволікли, що я ледь не врізався головою об рекламний стовп. Роздратовано роззирнувшись, я похмуро наблизився до зупинки, біля якої сама пекарня.

Після вуличного морозу в пекарні виявилося спершу тепло, але дуже швидко – жарко. Запах свіжого хліба приємно лоскотав ніздрі. Я роззирнувся – купа людей, черга зайняла пів пекарні, не знав, що це місце таке популярне. Звісно ж, я приходив сюди з упирем вночі.

Принаймні цього разу ризик померти не такий великий.

Я став в кінець черги, але за мною дуже швидко зупинилося ще кілька людей. Якщо я правильно роздивився, то десь там біля каси є той, хто мені потрібен. Але перекусити також не завадить, вдома я якось пропустив мить, коли треба було поснідати. Так мене налякала думка про прокляття.

Черга тим часом швидко танула і ось вже я опинився перед прилавком.

- Чого бажаєте? – спитала мене жіночка середніх літ у білому фартушку, з чепчиком, чи як воно у пекарів називається, на голові.

Я зиркнув на її плече, і переконався, що там є той, хто мені потрібен, тому виразно кахикнув, не знаючи, звернутися до нього на ім’я, ігноруючи продавчиню чи як?! Чомусь я про це не подумав заздалегідь.

Але мені пощастило, бо поки жінка дивилась на мене, а за плечима хтось роздратовано зітхав, Донецький розвернувся і помітив мене. Він різко зупинився, очі його хижо звузилися, лиса голова виблискувала в світлі ламп. Він відклав піднос, який тримав у руках і миттю опинився на касі.

- Я сам, - проспівав він продавчині, та здивовано зміряла мене поглядом, але відійшла.

- Щось не пам’ятаю, аби я кликав тебе сюди,  - холодно зронив вовкулака. – Чи може ти хочеш запропонувати якусь послугу?

Він неприємно вишкірився. Я скривився, поки хтось обурювався за плечима.

- Я тут у справах поліції.

- Як того разу? Що ж, чекай на зупинці, я зараз вийду. – А тоді спитав голосніше: - То ви будете щось брати?

Їсти мені якось перехотілося, тож я розвернувся, проштовхався крізь обурену чергу на вулицю, почувши, як Донецький просить якусь Таню його підмінити.

Після пекарні на вулиці здалося дійсно холодно; я здригнувся і закурив.

Вовкулака вийшов через кілька хвилин, у сорочці і старих поношених джинсах. Я мимоволі згадав, як він перетворювався на вовкулаку і здригнувся.

- Що ж таке цікаве трапилося, що ти вирішив прийти сюди? Дай вгадаю, вбивство на Черьомушках? Тільки до чого тут я?

Чомусь я не сумнівався, що Василь Петрович знає про вбивство, зрештою, якщо ти займаєш якусь вагому позицію в надприродних колах міста – маєш тримати руку на пульсі, як то кажуть.

Але щось мені це не подобається. Діставши телефон, я тицьнув Донецькому фотографію вбитого, поки – не з місця злочину. Її я тримав на випадок, якщо він впізнає мертвого.

- Це Олексій Жовтняк, вбитий цього ранку, ви його знаєте?

Кілька секунд Донецький вивчав обличчя вбитого, після чого відвів погляд.

- Вперше бачу. Але, виходить, це його вбили. Інтригує, тільки от не розумію, до чого тут я? Його що, теж обгризли, як жертв того разу?

Я на мить розгубився. Якийсь мужик на зупинці дивно на нас покосився.

- Ні! Але він вовкулака.

- І з чого ж такі висновки?

Я замислився, а чи не міг Донецький бути дійсно причетним до цього вбивства? Хто, як не вовкулака, знатиме як краще убити вовкулаку? Зрештою, такий поворот цілком має право на життя. Вбитий не якийсь приїжджий турист на кілька днів, він живе тут вже довго, а усіх вовкулак тримає в зграї Донецький. Хіба що…

- Він перекинувся, - відповів я, сподіваючись, з мого обличчя Василь Петрович не помітив, що у мене є певні здогадки.

- Справді? Цікаво, бо він не з моєї зграї, а зграя нормальних вовкулак в місті лише одна.

- То може він був не з нормальних? – передражнив його я. – І ви його ліквідували?

Донецький хижо вишкірився, я глитнув, сказавши собі: обережно, ти граєш з вогнем.

- Якби мені треба було когось прибрати, - вовкулака змовницьки нахилився до мене, кажучи все крижаним тоном, при цьому очі в нього навіть якось потемніли, - ви б в житті не знайшли його труп.