9

Решту відпустки довелося провести у лікарні. І відвідувачів не бракувало, так наче на двері начепили записку: «Антон Пономаренко чекає на ваш візит!».

Переломів не було, лише легкий струс мозку, на чоло і плече наклали шви, рука їх, слава богу, не потребувала. І все ще боліла голова.

Добре, хоч у палаті нікого не було, лише я. Пощастило, мабуть.

Весь час мене гризла думка про те, що я використав магію крові. Цілком свідомо цього разу, з конкретною метою. Виправдовувати себе, чи ні? Ось в чому питання. Зрештою, шкоди вже, так би мовити, заподіяно, то сенс тепер побиватися? Але… моя і без того не дуже світла душа тепер стала ще темнішою. Питання, чи врахував демон вбивства песиголовців як плату поки залишалося відкритим.

Першим з відвідувачів був Ілля, він прийшов ввечері того дня, коли я нарешті отямився. Тобто, його привезла сестра, він був у колясці. Щось люди навколо мене стрімко опиняються в інвалідному кріслі.

Його обличчя вкривали синці, моє, мабуть теж, а ще, крім голови, боліла шия. Іллі міцно забинтували праву руку і ліву ногу.

- Вигляд у тебе, якщо чесно, таке собі, - зізнався я, коли сестра вийшла.

- У тебе не кращий, - слідчий окинув мене поглядом.

- Добряче тобі дісталося, - зауважив я, зиркаючи на руку в бинтах. – Чекай, чекай…. Я правильно все бачу?

Він кивнув, спохмурнівши.

- Мінус два пальці…

- Серйозно? – смикнувшись, я ледь не сів, але вчасно оговтався і залишився на місці. Тільки оце запаморочення бракувало. – От триндець.

- Добре, хоч руку не відгризли, - зітхнув Ілля.

- Отже, - спробував передражнити його я, - розказуй.

- Про справу? Та що розказувати, закриємо її тепер. Песиголовці мертві, в вежі знайшли їх прибамбаси, ножі і тому подібне щастя. Відбитки деяких зубів співпали з тими, що на зубах. Це таки були вони.

Я похмуро зиркнув на Іллю, не знаючи, радіти, чи зітхати.

- А самиця?

- Хто? – вирячив очі чоловік.

- Ну, ще один песиголовець, він тікав, його патрульні зловили?

Ілля похитав головою, зиркнув на мене, до нього нарешті дійшло:

- В сенсі самиця?

Я переказав побачене, коли покінчив з песиголовцями.

- Саме тому, вони, мабуть і затрималися, - закінчив я. – Зуб даю, вона народила тут і плоду треба було м’ясо, та і їй теж, от вони і вбивали підлітків. Аби ну… легше перетравлювалося.

Іллю пересмикнуло.

- Її не зловили, - повторив він.

- Галімо.

Кілька хвилин ми мовчали, я запідозрив, що насправді Ілля хотів побалакати не про розслідування чи самопочуття. Я ризикнув почати розмову першим.

- Отож, тепер ти поставиш мені ще одне клеймо?

- В сенсі? – здійняв брови дороги слідчий.

- За магію крові, - я пояснив, відчуваючи, як калатає серце.

- Ні, - після тривалої мовчанки обізвався слідчий. – Зрештою, інакше ми б уже пішли на добриво десь у лісах. Але ти не маєш права робити так! Тому і не роби більше, бо наступного разу покривати тебе я не буду. Не тому, що не хочу, а тому що не зможу! І ти знаєш, що буде тоді.

Знаю, і перспективи геть невтішні.

*

Прокинувшись серед ночі від чергового кошмару, де песиголовець таки вгризається мені в горло, я не одразу зрозумів, чому увімкнене світло. А потім помітив, що хтось сидить на сусідньому ліжку – Нікіта!

Джинси, кеди і фіолетова сорочка, геть не схоже на того упиря, що співав на сцені. Він мовчки дивився на мене, я зміряв його роздратованим поглядом – не дадуть поспати – і промимрив, бо в горлі пересохло:

- Я б показав тобі, де двері, але, сам бачиш, трохи не в стані. Знайдеш сам?

Упир зиркнув на мене трохи винувато і я нарешті добряче роздивився його обличчя. На чолі нічого не було, але от ліва щока… її вкривали грубі рубці, що тяглися від вуха через усю щоку – до губ. Мені стало навіть трохи незручно, не те, щоб я був винен в цьому, але все ж…

- То чого тобі треба? Я ж казав, що не можу показати де двері, сам шукай.

- Я подумав, що було б непогано вибачитися, ну за те, що я тебе…гм…

- Наїбав, - закінчив за нього я.

- Так, - він кивнув і змінив позу, схрестивши ноги. – Мені справді соромно.

- Справді? – саркастично повторив я. – А тоді, коли підбивав мене піти з тобою, соромно не було?

Так, дутися – це трохи по дитячому, але, бляха, я що, даремно підставлявся?!

Нікіта зіскочив з ліжка і підійшов ближче. В руках він тримав якийсь згорток.

- Ось, це, в якості вибачень, - він поклав згорток на край ліжка.

- Віра мені вже допомогла, тож я не потребую ще чогось, - буркнув я все ще роздратовано.

- Розгорнеш потім, - він всміхнувся, і чого б це?! Мабуть, я дуже смішний з синцями, просто – регочи до втрати пульсу, хоча, йому і це не загрожує.

- Мені справді шкода, - зітхну він, простягнувши мені руку. – Тому, аби залагодити провину, пропоную тобі свою дружбу.

- Це так мило, прямо зараз сльози з очей потечуть, - промимрив я, дивлячись на його долоню. Він ніяк не прокоментував сказане, але і руки не прибрав.

Одна моя половина бажала послати його нахуй, та ще пожбурити слідом той згорток, що він приніс, але от інша хотіла потиснути руку і прийняти дружбу. Тю!

Зітхнувши, я таки потиснув руку. Зрештою, у мене ще не було друга-упиря. Чи вампіра?

Уже коли він пішов, я розгорнув хрусткий папір, звідти випало щось важке, а ще пластикова картка. Це була картка постійного клієнта «Kamianets’-Podil’s’kyis’ Dream». А чимось важким виявився ніж у піхвах, призначених для кріплення на зап’ястя. І листочок з підписом: «Бритва? Надто старомодно».

*

Додому я повернувся аж у неділю, якраз останній день відпустки. Голова уже не боліла, а от плеще ще трохи нило. Рана на долоні затягнулась, на щастя. Іллю ще не виписали, обіцяли десь у середу, бо рана на руці ніяк не хотіла нормально загоюватися. Можна лише поспівчувати.