8

- Отже, - почав Ілля.

Ми сиділи в невеликому уазику неподалік сходів Фаренгольца: я, Ілля і ще два оперативники, невисокі чоловіки років сорока кожен. У темній формі з автоматами в руках, це трохи додавало впевненості. Що в них за модель, я не знав, бо мої скромні знання вогнепальної обмежені назвою пістолета Іллі - SIG Sauer P228. Оперативники приїхали на цьому уазику, тож ми і сіли туди. У них мав би бути новий мікроавтобус, але, схоже, його забрала основна група.

Нам таки довелося чекати на резерв КНОРДу. Ми випили зовсім трошки, Ілля прибрав скалки, і я, чесно кажучи, задрімав. А коли слідчий мене розбудив – час було вже рушати. Рука досі нила, відновити сили повністю не вдалося, та хоч трохи подрімавши, я почувався краще. Підозрюю, задрімати допоміг коньяк.

- Отже, - повторив Ілля. Я ледве стримався, аби не позіхнути, позаздривши Віктору і Леоніду, які собі спокійно сплять. – План такий. Поки ми спускатимемось сходами, патрульні перекриють всі інші шляхи відступу від брами, так, аби ми, коли ловитимемо песиголовців, не дали їм втекти. – Слідчий зиркнув на оперів. – Бажано взяти їх живими, але якщо вони не забажають здаватися (В чому я був впевнений на всі сто) – вогонь на ураження. Толік, ти ідеш зі мною і взагалі тримаєшся позаду.

Прозвучало, ніби я якийсь мішок, який і викинути шкода, але і з собою брати важко. Але я промовчав, бо маю бути тут!

Ніхто не заперечував, тож Ілля дістав рацію і віддав команду патрульним. Він попросив отого Сашу, який приносив бинт, підібрати патрульних, які вже хоч кілька років пропрацювали, для надійності.

Я зиркнув на руку – вона досі нила, але терпіти можна було. Нічого, коли все закінчиться і я нарешті висплюся – залікую.

На вулиці було холодно, я щільніше закутався в куртку і закинув на плече сумку. Не хотілося залишати у відділку потенційні докази проведення ритуалу. Зиркнув на годинник: 3:08 – непогано. До ранку б впоратися.

Оперативники попрямували до сходів, що зиґзаґом вели вниз, ми з Іллею – слідом. Я глянув на Фортецю, тупо всміхнувшись. Мерія не шкодувала світла, тож усі шпилі веж світилися червоним світлом, зсередини ж – помаранчевим, таким же світло світилися частини стін. Міст, що вів до замку, здавалося, засипано жаром вугілля, це так світили ліхтарі, прокладаючи дорогу до брами. Десь далеко, мабуть у якомусь з ресторанів, ще волала музика.

Ілля дістав пістолет, але не поспішав знімати його з запобіжника. Подумавши, я дістав ритуальний ніж, не дуже хотілося використовувати його проти песиголовців, бо на те він і ритуальний, що не для бійки, та вже якщо доведеться…

Слідчий скептично на мене глянув:

- Серйозно? Ти хоч ним володіти вмієш?

Я штовхнув його в бік ліктем, типу, забагато балакаєш.

- Вмію, не сумнівайся.

Спуск ми продовжили мовчки, через кілька десятків метрів кущі, що росли обабіч, зникли, тож перед нашим поглядом постала рівнина каньйону. Її розтинала надвоє річка, що несла свої води кудись вперед, по той бік вдалині видно було ресторан, крутився млин. Через річку простягався міст, за яким я помітив машину: фари і мигалки вимкнено. Ліворуч від мосту якраз потрібна нам фортеця, за нею просторий берег і кілька верб, що росли біля самої води. Праворуч берег вузький і доволі болотистий. Я ще раз роззирнувся, ліворуч від фортеці видно було стежку, проторену шинами автівок, там, у тіні верб теж стояла машина. Але, якщо я їх бачу, то песиголовці й поготів. Погано, дуже погано.

Але ніде не було жодних ознак життя, все тихо, мирно, хоч картину малюй з цього всього. Ми вже майже спустилися, оперативники завмерли і уважно подивилися, що відбувається навколо.

Ще кілька сходинок і от ми ступили на землю. Серце шалено калатало, я стискав в руці ніж, намагаючись дихати якомога тихіше. Ілля, здається, теж хвилювався.

Неподалік сходів під міст була доріжка, яка потім і ставала стежкою на березі біля верб. Ми пішли дорогою до мосту. Ліворуч від нас росли високі кущі, і мене не покидало відчуття, що там хтось, чи щось ховається і спостерігає. Але перевіряти ризиковано, надто ризиковано. Якщо там нічого нема, буде лише зайвий шум.

Якомога тихіше розстібнув блискавку на куртці, аби, в разі чого, не сковувала рухи.

В ніс  вдарив сморід псини. Невже ми так близько?! Ми з Іллею перезирнулися, я зиркнув на оперативників. Вони йшли метрів за п’ять-сім від нас, тримаючи зброю в руках.

Якщо песиголовців четверо, все не так і погано, але я відчував, що їх набагато більше, добре, якщо хоч не більше десятка. Інакше – провал, хоч, якщо їх більше чотирьох, все в будь якому випадку ризиковано. Тю!

І тут одночасно сталося кілька подій. Клацнув запобіжник зіґ-зауера Іллі, виття розірвало тишу, і одного з кнордівців різко збила з ніг темна пляма.

Гримнули постріли, це інший кнордівець намагався поцілити в песиголовця, що от-от мав дістатися горла жертви. Десь пролунали голосні вигуки, в ту ж мить з кущів вистрибнув ще один песиголовець: великий, в спортивному костюмі, голова схожа на голову німецької вівчарки, але одноока, зростом він бу метри два – точно. Він схопив рукою за шолом опера і різко смикнув вниз, пролунав, ніби постріл з рушниці, хрускіт, чоловік смикнувся назад і повалився на землю мертвим мішком. Гримнуло ще два постріли, хтось заскавчав, час ніби сповільнився.

Це Ілля розмазав мізки першого песиголовця по дорозі, рятуючи іншого оперативника. Той встиг підвестися навколішки і розвернутися до другого песиголовця, натиснув на спусковий гачок – черга прошила наскрізь ворога. Що ж, ніхто здаватися і не збирався.

Неподалік спалахнули фари, це патрульна машина під’їхала ближче, до неї метнулися дві темні тіні. Ще одна вистрибнула з кущів і блискавично збила з ніг кнордівця, що тільки но підвівся. Він не встиг зреагувати цього разу, бризнула кров, стогін, і, схоже, все було скінчено. Ілля вистрелив, влучив у плече, але, це не дуже вразило песиголовця, він зірвався на ноги і загарчав. А слідом вийшло ще три постаті. Вони почали повільно наближатися до нас з чотирьох сторін. Просто клас.