5

Місце злочину завжди видно здалеку: швидка, поліція, купа роззяв і журналісти. Вночі принаймні немає роззяв та і репортери не завжди є. Все краще.

Біля стрічки, що все огородила, мене зустрів той же сержант, що й учора, аж з’явилося відчуття deja vu. Він просто кивнув мені, пропускаючи. Приємно навіть, коли тебе впізнають.

До місця злочину довелося пиляти хвилин п’ять після того, як я виліз з таксі біля Розмаю, це щось типу культурного на кілька кварталів нижче від університету Огієнка. Біля нього розкинувся парк, що огинав каньйон і тягнувся аж до Польських Фільварків. Я спустився сходами вниз і поплентався вгору асфальтованою доріжкою. Чим далі ішов, тим стрімкішим і вищим ставав схил ліворуч, відділяючи дорогу та асфальт від парку. Праворуч – дерева та кущі, ліхтарі світили лише на тротуарі вгорі, тож видимість була така собі. Між темних силуетів дерев я розгледів далекі вогні будинків по той бік каньйону. Парк не був дуже протяжним в ширину, підступаючи до урвища впритул. Вдень тут завжди метушаться школярі, собачники вигулюють улюбленців, багато хто бігає – асфальтована доріжка огинає чималий шматок парку.

Підіймаючись все вище я і розгледів світло ліхтарів, а потім долинули ще й голоси.

Переступивши під стрічкою, я помітив Іллю, він ошивався неподалік, вгледів мене і наблизився.

- Ще довше не можна було? – спитав він роздратовано.

- Як тільки, так одразу, - огризнувся я в свою чергу. – Ти як?

Виглядав слідчий геть прибито, наскільки я міг побачити в світлі ліхтарів, які порозставляли поліцейські.

- Ніяк, три години сну, - він показав великого пальця, типу – клас! – Ти щось вивідав у упирів?

- Ще ні, - збрехав я.

- І чим же був зайнятий увесь цей час?

- Чим треба, тим і був, - знову огризнувся я.

Не казати ж йому, що мене наїбали, і я даремно витратив свою кров, та ще й вляпався в упирячі розборки з вовкулаками. Слабкість від втрати крові ще не минула, як і роздратування. Після дзвінка Іллі я поспіхом прийняв душ і поспішив сюди.

- То ми тут, аби гризтися одне з одним?

- Пішли, - Ілля повів мене слідом за собою.

- Гірше, ніж того разу?

- Побачиш.

Я зітхнув і поплентався слідом. На землі лежало торішнє листя, то там, то сям стриміли кущі, неподалік виднівся яр з великою залізною трубою, що стриміла кудись вперед, ніби маяк. Неподалік метушилися криміналісти, поруч стояло кілька спеціалістів з собаками, цікаво.

- Ви намагалися взяти слід?

- Що? А, так, - Ілля помітив, що я дивлюсь на псів, - і нічого! Вони понюхали все і просто сіли і сиділи.

- Геть нічого?

Ілля не відповів, підходячи до невеличкої галявинки, майже біля каньйону, тут неподалік проходив інший бік доріжки, що огинала парк.

- Знайшов чоловік, він вигулював собаку, - пояснив слідчий. – Камер тут нема, тож ми знову без чогось конкретного.

Він відступив набік, показуючи мені квінтесенцію місця злочину. Я помітив, як кілька поліцейських не дуже довірливо на мене дивляться, мабуть, чекали що я клацну пальцями і скажу, що тут сталося і хто це зробив. Схожі на новачків, бо ті, хто працює з Іллею вже давно – до мене звикли.

Перш, ніж глянути на землю, я штовхнув слідчого в плече.

- Рукавиці дай.

- А! – він спохватився, дістав з кишені дві пари рукавичок, білих, як у лікарів, і простягнув мені пару.

Іншу начепив сам.

Поїхали.

Смерділо не так сильно, як у ванній вчора, бо свіже повітря, як не як, та все ж, трохи некомфортно. Я окинув поглядом невеличку галявину – три дерева майже впритул одне біля одного, інші розкидані набагато вільніше. Подекуди валялося різне сміття, ох уже ці дбайливі громадяни – підтримують чистоту міста.

Біля крайнього зліва дерева лежали кістки. Я нарахував три грудні клітки, дві поруч, і одна трохи збоку. Червонуваті, зі шматками м’яса, декілька ребр відламано, це все скидалось на якусь химерну щелепу з надламаними зубами. Тазові кістки, хребти і, варто було підійти ближче, вдалося розгледіти залишки спинного мозку. Кістки рук зламані в ліктях, кілька дрібних шматочків лежало на темному листі. Майже все довкола вкривала кров, більшість уже всмоктала в себе земля, та листя залишалось темним, майже чорним. Де кров ще не згорнулась, виблискувала в світлі ліхтарів. На деревах теж виднілися сліди.

- Знову немає голів? – спитав я пошепки, губи ледь ворушилися. Аби не знудило!

- Немає, як і сердець з печінками!

Я перевів погляд вбік, - темна груда кишок, щось схоже на жовчний міхур…

- Легені?

- Теж нема.

Що ж, кишки мене цікавили мало, на відміну від кісток. Я роззирнувся, дивлячись на землю.

- Сліди якісь були?

- Чітких – ні, тобто, відбитків, блять, знову немає, - гаркнув Ілля люто, - але тут ступало щось важке і велике, воно було не одне.

Це мені й так було ясно. Я випростався, все ще не оглянув, але вирішив перевірити, чи не було тут слідів якихось чарів. Треба було зробити це раніше, але голова вже працювала поганенько.

Заплющивши очі, я одразу відкинув емоції з цього місця геть, аби не схопити чого зайвого і потім не побиватися кілька днів. Випростав перед собою руку, відчув легке поколювання на кінчиках пальців, все ще від емоцій, і провів рукою трохи вбік, ніби відсував штору.

Нічого.

- Слідів магії нема, - видихнув я нарешті.

Ілля промовчав. Я ж глянув на останню купу, що лежала за кишками – одяг.

- Ти помітив?

- Що? – спитав я, придивляючись до лахів.

- Вони подерті. Тобто, - він підійшов до купи і взяв шматок штанини, - там, вчора, вони були складені, хоч і скривавлені, а тут – бачиш?

Так, я бачив, одяг ніби нашвидкуруч здерли з жертв і поскидали аби як на купу.

- Схоже, вони поспішали, - припустив я.

Слідчий кивнув.

І тут я завмер. Придивився спершу до одягу ще раз, а потім до кісток, що лежали неподалік.