4

4

Сідаючи в синє авто упиря, я все ще не знав деталей справи.

Схоже, якщо ти власник елітного ресторану, то можеш дозволити собі таку тачку. Нікіта сів за кермо і я недовірливо на нього зиркнув. Зі зброї у мене лише бритва у рукаві, нічого більше, тож якщо щось піде не так, мені дуже не пощастить. Отже, треба, аби все пішло так!

Упир завів машину і розстібнув ґудзики пальто, яке надягнув, залишаючи «Kamianets’-Podil’s’kyis’ Dream», я і собі куртку розстібнув. Ми мовчки поїхали дорогою повз Ратушу і далі, до «Гостинного двору» і Історичного корпусу КПНУ ім. І. Огієнка. На вулицях майже не було людей, я звірився з часом – десята вечора, воно й не дивно, уже почали курсувати лише нічні маршрутки, а люди вже вдома. Це ж не мегаполіс, де життя кипить цілодобово.

Зрештою, я не витримав:

- То куди ми їдемо?

- У одну милу пекарню біля автовокзалу. – Спокійно відказав упир.

- Нащо?

- Треба нагадати одному псу його місце, - вишкірився Нікіта.

Я вирячився на нього здивовано.

- З вовкулакою одним поговорити треба, - пояснив водій. – Але якщо щось піде не так, не відмовляй собі у задоволенні.

- Якому?!

- Кривавому.

Просто клас! Пекарня, вовкулака, криваве задоволення, куди вже краще? Ми проминали Сквер Гунські криниці праворуч, навпроти собор Олександра Невського. Я подумав, чи не вистрибнути на ходу з тачки, аби не вляпатися в якісь проблеми. Блін, ця інформація, якою б вона не була, виявиться для мене прямо таки золотою!

Коли крізь лобове скло вже можна було побачити будівлю автостанції, Нікіта повернув у бік в’їзду на територію, але зупинив машину на узбіччі. Мотор нарешті заглушив, та ще не вилазив. Мені зовсім не хотілося показуватися з теплої машини на холодне повітря.

- Отож, говоритиму я, - попередив Нікіта.

- Так, ніби я збирався з тим вовкулакою ляси точити, аякже. – Огризнувшись, я виліз з машини. – То ми ідемо?

Нікіта миттю опинився поруч, я лише почув, як гримнули двері – вампірська швидкість. Він замкнув машину, натиснувши кнопку на пульті і розвернувся до пекарні. Я застібнув куртку і пішов слідом.

До автовокзалу можна іти правильним шляхом, потрапляючи на платформи з боку в’їзду і все таке, а можна і зрізати, пройшовшись між рядами магазинчиків. Але нам треба було не туди. Неподалік станції – зупинка, і з обох боків її обступили пекарні. В одній були лише хачапурі і тому подібна радість, а от в іншій, тій що ліворуч, якщо стояти обличчям до самої зупинки, продавали усіляке. Там можна купити і тістечка, і піцу, і усілякі пиріжки. Таких пекарень у місті, здається, було три чи чотири. Я й сам іноді заходив, аби щось купити, коли спізнювався на роботу тощо.

Нікіта ж упевнено крокував до дверей, зиркнув на мене на порозі і, різко прочинивши пластикові двері, пропустив мене вперед. Всередині пахло хлібом і цукровою ватою. Приміщення невеличке, праворуч від входу – холодильники з соками і мінералкою, навпроти дверей же – чимало полиць для хліба і іншої привозної випічки. Ліворуч – каса і скляні вітрини з тістечками і пиріжками. За ними – великі електричні пічки, одна мікрохвильова, дошка, на якій місили тісто. Стіни – білі, підлога теж.

Покупців не було, залишалося всього кілька хвилин до закриття, воно й не дивно. Я роззирнувся, поки Нікіта заходив слідом і зачиняв двері. Табличку на них він одразу перевернув до вулиці написом «ЗАЧИНЕНО». Прямо таки гангстерське кіно. Я трохи розстібнув куртку.

- Добрий вечір, - тихо проказав він.

Мені аж волосся на спині диби стало від його крижаного тону. Якби він так балакав до мене, в нас була б лише одна зустріч: перша і остання.

Лише тепер я помітив, що за дерев’яним прилавком, на якому стояв касовий апарат, хтось метушився. Він, мабуть, підбирав щось з землі, але коли випростався, його обличчя перекосило від суміші емоцій. Моє теж.

У білому фартушку, здивовано дивлячись на нас, за прилавком стояв Донецький. Мені аж мову відібрало, але і йому, здається, також. Бляха муха! А він що тут забув? Він що, пекарем підробляє? Що взагалі, блін, відбувається?!

- Нікіта, - проспівав нарешті чоловік, - Нікітонька, я… я не чекав. Так рано, а це хто?

Він придивився до мене і його обличчя викривилося ще неприємніше, мабуть він згадав, де мене бачив. Ну от просто… просто супер!

Нікіта знову подивився на вовкулаку, а той же, хапнувши ротом повітря, дивився на мене. Упир підійшов до прилавку, зняв пальто, кинув на прилавок, взявся за край і потягнув на себе. Шмат дерева легко піддався, повзучи підлогою, поки Нікіта відступав. Дроти тримали касовий апарат, тож він не забажав їхати слідом за прилавком і, спершу перехилившись, упав на землю, голосно дзенькнувши. Я відступив на крок, даючи Нікіті місце для маневру.

- Ну що, де гроші? – спитав спокійно упир, роблячи крок до вовкулаки.

- Та я… Нікіта, я сказав, що все віддам, - гаркнув чолов’яга, але Нікіта зробив ще один крок.

- Де гроші, пес? Думав, можеш наїбати вампірів?

- Я нічого не крав, чесно, тобто, ну, я поверну, - Донецький вдарив себе по писку, відступаючи і люто глянув у мій бік. Мені захотілося зникнути. А Нікіта ще казав, що просто побалакає з вовкулакою, ага, а я наївний йому повірив! Вічно від цих упирів одні проблеми, тьху!

Що ж це виходить? Донецький працює на упирів? Відколи це? Але якщо ні, то про які гроші йдеться? Позичив, вклав, що, блін, взагалі відбувається? Мабуть, він уже всі ліміти вичерпав, якщо Нікіта вирішив вибивати бабки силою.

Я зиркнув на Донецького, він був геть не схожим на того вовкулаку, який сидів у відділку. Може, Нікіта навіює йому? Але чому тоді одразу не змусити повернути гроші і покінчити з цим? Хоче погратися з жертвою?

- То де, кажеш, гроші? – Нікіта вже проминув вітрини, і між ними відстані було дуже мало.

- Бля, програв, програв, я все поверну, - Донецький з усіх сил намагався триматися, не втрачати гідності. Виходило у нього більш-менш, інший уже б мабуть в штани з переляку наклав.